3

Повернувшись додому, я перевдягнувся і втомлено впав на ліжко. Була уже майже сьома вечора. Речі я розібрав, тож можна і повалятися трохи, думаючи, що ж робити: іти до упирів чи не іти?!

Звісно, за законом упирям уже років тридцять як заборонено кусати людей, принаймні без їхньої на те згоди, а також ментально впливати і таке інше. Пили кров упирі тепер з спеціальних донорських центрів, які були по всій країні, кров може здати кожен бажаючий, за відповідну плату. Проте, звісно, упирі які спокійно попиватимуть свіжу кров з ваших артерій – нікуди не поділися. Упирі… вони вже років п’ять намагаються перейти на західний зразок і називають себе вампірами, але для мене все ще залишаються упирями.

І чому у мене така упереджена думка щодо них? Вони ж нічого не зробили мені. Але я добре пам’ятав сюжет з новин, де розповідали про зграю упирі яка осушила ціле село на Волині. Скільки мені тоді було, десять? Здається. А в пам’яті закарбувалося надовго. І та справа з упирем, на яку мене витягнув Ілля. Криваві вбивці – от хто вони.

Зрештою, я змусив себе поплентатися в душ, на ходу зіткнувся з Віктором, який заклопотано кудись поспішав. Він нічого не сказав, а я вирішив і не питати. Настрій все ще був поганеньким, і навряд чи стане кращим. Я злився на Іллю, а ще на себе за те, що таки вирішив іти до упирів. Майже напевне це закінчиться провалом, та вже нехай. У нас й так з інформацією складно.

Стоячи під струменями води, я намагався якось підсумувати все, але виявив, що підсумовувати то нема що. Лише здогадки підтвердилися, але відповіді на основне питання: хто? – ми так і не отримали. Тобто, це навряд чи якісь тупуваті зграйні тварини, тут діяв який не який – розрахунок.

А ще карти: незнайомці, перший – Донецький, а другий, видно – Микита? То знайомство таки відбудеться, чи ні? Хоч бери і ще раз карти кидай…

Після душу поплентався на кухню, де Леонід сидів, вткнувшись носом у планшет. Я вичавив з себе посмішку, не знаючи, про що з ним балакати, і поставив чайник на плиту. Поки він закипав, на балконі я викурив останню цигарку, спостерігаючи за машинами і людьми внизу. Моє вікно виходило не у двір, а до дороги.

Небом все ще пливли хмари, але вітру вже не було. Аби ще не задощило, подумав я похмуро, гасячи недопалок.

Леонід все ще був на кухні, коли я повернувся. Поки я робив каву, він гортав щось на планшеті, мовчанка почала діяти мені на нерви. Зрештою, сівши за стіл, я спробував зав’язати розмову.

- І яка вона? – спитав в лоб.

- Хто? – хлопець вимкнув екран планшета і глянув на мене здивовано.

- Ну, я про ту дівчину, яка тобі подобається.

- Іванка, вона гарна, дуже гарна, і класна, - зітхнув хлопець.

Як це мило – Іванка. Але так він, мабуть, може називати її тільки позаочі. Хоча…

- Я думав, ви… ти, - він виправився, - просто як це, ну навгад сказав.

Я здивовано здійняв брови вгору.

- Карти не брешуть. Вона з твого класу, чи може, уже випускниця?

- З паралельного класу. До речі, вона відьма.

- Ого, - я здивовано ковтнув кави. – Непогано. І як, ви з нею хоч спілкуєтесь?

Чесно кажучи, я не чекав, що Леонід розвиватиме тему, думав він швиденько змиється, або просто почне розмову про щось інше. Зрештою, мабуть тупо було зачіпати цю тему, може, вона йому неприємна.

- Спілкуємось, - кивнув хлопець. – Але, ну… попереду нова школа, тож, воно так мабуть на краще.

- Чому це? – здивувався я.

- Серйозно? Навряд чи вона подумає про мене, як про потенційного хлопця, зважаючи на… - він виразно вказав на візок.

Я не знав що сказати.

- Тільки не кажи, що все буде добре, - вгадав він мої думки. – Я не плекаю марних надій.

Він зітхнув, але не розчаровано, чи втомлено і пригнічено, а з таким ніби розумінням того, що нічого вже не змінити. І треба прийняти те, що в тебе вже є. Неочікувано.

- Нічого, в новій школі може щось і зміниться? – чесно кажучи, підбадьорювати людей – не моє. – До речі, в тебе раніше, ну, була дівчина?

- Була, до цього всього, - він знов вказав на візок, - але, думаю, ти здогадуєшся, чим все закінчилося.

Що ж, інвалідний візок – нелегке випробування, мабуть навіть більше для близьких, ніж для самого інваліда.

Розмова щось геть перестала клеїтися, я зітхнув, допив каву і сказав:

- Вибач, якщо образив тебе, абощо…

- Та ні, - відмахнувся Леонід. – Ти хоч не дивишся на мене, типу: о боже, він інвалід, бідолашка, я зараз заплачу.

Я здивовано закліпав. Що ж, добре знати, що я так не дивлюсь на нього, бо мене це трохи гризло.

- Я не можу повернути собі ноги, - хлопець розвів руками, - то що ж тепер, і жити не треба?

Справедливо. Коли я вже мив горня, Леонід зненацька спитав:

- Ти не хочеш прогулятися? Просто Віті нема і…

Мені нема з ким, закінчив я за нього подумки. Спуститися у двір не проблема, принаймні я собі так думаю. Ми на першому поверсі, а сходи вниз обладнані чимось, типу пандуса. Та все ж, коли ти в інвалідному кріслі, в тебе, мабуть, друзів небагато.

Не хотілося розчаровувати малого, та все ж…

- Вибач, не зараз. Мушу бігти, - я розвів руками. – Але, наступного разу – клич, я не проти.

Хлопець кивнув, беручи в руки планшет.

*

- На астановкє, - вигукнула якась тітка на всю маршрутку.

Я глянув у вікно і розгледів Рашуту, освітлену прожекторами. Що ж, моя зупинка. Маршрутка плавно підкотила до зупинки, я розплатився і вийшов слідом за крикливою тіткою. Цей дурний звичай розплачуватися в маршрутках при виході я зустрічав поки лише в Кам’янці-Подільському, він трохи дратував мене, а ще залишався незрозумілим.

Варто було вийти, як я затремтів від вітру, він дув тут набагато сильніше, ніж по той бік мосту. Роззирнувшись, пішов тротуаром у бік площі біля Ратуші. Вже стемніло, саме час для метушливих групок туристів, які прийшли сюди заради упирів. Ті, в свою чергу, окупували і монополізували майже весь туристичний бізнес в старому місті, де тепер все працювало, здається, цілодобово. Усілякі екскурсі, шоу і тому подібне щастя. Туристам щастя – упирям гроші.