2

Ранок видався непоганим, якщо ранком можна назвати дванадцяту дня. Але, коли працюєш, або маєш прави вночі, інакше жити не виходить. Режим у мене збитий уже давно, а якось налагодити – це треба налагодити розпорядок дня. З цим поки проблеми.

На роботі довелося взяти тиждень відпустки за свій рахунок, аби не морочитися і спокійно переїхати на нове місце. В запасі залишалося ще три дні, а переїжджаю я сьогодні, ну хіба не чудово?

На свіжу голову думалося трохи краще, але я сказав собі, що серйозніше візьмусь за пошук потенційних злочинців для Іллі вже на новому місці. Тож, після куцого сніданку просто почав збирати речі. Як завжди, сподіваєшся зіпхнути все в одну-дві сумки, а виходить, що треба ще кілька коробок. Так, чи інакше, треба брати такі, не волочити ж все через пів міста. Ця квартира – на мікрорайоні, а нова – майже в центрі.

Зіпсував більш-менш непоганий настрій дзвінок від Іллі. Я саме зносив речі вниз, благо, в будинку є ліфт (а як інакше, якщо живеш на 8 поверсі?), коли запищав телефон.

- Доброго ранку.

- Кому доброго, кому ні, - буркнув в трубку Ілля.

- Ти чого? – я і собі одразу наїжачився.

- Просто ще не лягав, - трохи спокійніше пояснив слідчий. І я вловив в його голосі втому, здавалося, він дрімає на ходу. – Короче, ти зможеш бути у відділку десь о четвертій?

- Нащо? Уже є якісь новини по справі?

- Так.

- То може ти сказав би мені про них зараз? – я ногою відсунув коробку ближче до сусідньої і поспішив назад у будинок, по решту речей.

- Не вийде. Приходь у відділок, ти потрібен ще для одного діла?

- І якого ж? – двері ліфту відчинились, я увійшов і натиснув кнопку «8».

Смерділо сечею і застояним димом від цигарок.

- Будемо допитувати Василя Петровича.

- Кого? – у них що, є новий підозрюваний?!

- Донецького, кого ж ще.

Тю.

- Стоп. А я там нащо? Я ж не поліцейський! – мені не дуже хотілося сидіти в кімнаті для допитів, навпроти альфа-самця місцевої зграї. Особливо, якщо я можу тепер жити з одним з його вовкулак.

- В цій справі ти приймаєш участь, приймаєш! Все, чекаю о четвертій, - Ілля дав зрозуміти, що його мало цікавить, чого я там хочу, а чого ні. – Треба.

Ну треба, то треба. Ліфт зупинився, двері ліфту відчинилися, Ілля відключився. Як символічно, блін!

Через годину я уже розбирав речі в новій квартирі. Віктор з братом приїхали трохи раніше, вони метушились, як і я.

Нарешті я опинився у своїй кімнаті вдень. Велике ліжко, м’який матраца – це добре. Велике вікно ховали темно-зелені штори. Шпалери теж якогось зеленуватого кольору, майже без візерунків. На підлозі килим, поруч з ліжком, під стіною – комод. Біля вікна шафа-купе, навпроти велике, м’яке крісло. На стіні над дверима цокав годинник, під вікном стіл зі стільцем, схоже, доволі нові. Дуже навіть нічого так.

Але частину речей треба розмістити на кухні, це усілякі, куплені у аптеці трави для зілль і різних ритуалів. Останнім часом я рідко таке практикував, та іноді може знадобитися. Туди ж відправимо і імпровізовану миску-вівтар, товкач і тому подібне приладдя.

Розбираючи все, я тим часом думав про допит, на який іти не дуже хотілося, та з іншого боку, там можна отримати відповіді на деякі питання, наприклад, чи є якісь сліди на кістках, що там з відбитками пальців і тому подібне. Навряд чи вдасться встановити приблизний час смерті, надто мало органів залишилося, от і дізнаємось, які саме, наприклад.

Та от відповіді на деякі питання можна спробувати отримати зараз, тобто – кинути карти. Я часто так роблю, коли хочу прояснити трохи ситуацію для себе. Це не допоможе розгадати загадку злочину, та може, підкаже, чим дихають сусіди і тому подібні штуки.

Чому б ні?

Викуривши на балконі цигарку, я дістав колоду карт, вона лежала в сумці нагорі, і поплентався на кухню. У попередній квартирі я завжди ворожив на кухні, то нащо порушувати традицію? Там завжди думається краще. Надій особливих на карти не покладав, та може хоч щось стане зрозумілішим.

На щастя на кухні нікого не було. Я роззирнувся. Над плитою витяжка, поруч колонка для води, далі – шафи для посуду. Внизу до плити тулилась пральна машина, далі комод, на ньому мікрохвильова. Холодильник біля дверей, навпроти нього, трохи збоку від вікна – стіл і чотири табуретки. З іншого боку від плити – раковина, під нею відро для сміття. Поки все пустувало і виглядало трохи якось стерильно. Нічого, з часом це мине.

Перетасувавши кілька разів карти, я почав розкладати їх на столі, по шість в ряд, візерунком догори. Коли рядів вийшло три, зупинився і відклав решту колоди набік. Ну що, почнемо?

Перевернувши донизу візерунком кілька карт, я гмукнув: тривога, страх, розчарування. Нічого нового, вночі це все розцвіло на всі сто, коли я побачив місце злочину. О’кей, ідемо далі. Відсунувши трохи далі перший ряд, уже, по суті, непотрібний, я почав перегортати другий ряд карт. Судячи з розкладу, мене чекає чимало розмов сьогодні, мабуть допит Донецького триватиме не одну годину. Що тут ще?

Незнайомець. Гм, цікаво, цікаво. Мабуть, знову Донецький, ми з ним же особисто не знайомі, що, чесно кажучи, і не засмучувало. Ще один незнайомець, а це вже дивно. І незнайомка! А це – інтригує, відверто кажучи. Я вже збирався відкрити третій ряд, коли двері на кухню різко відчинились; розмовляючи, сюди завалились Леонід з Віктором. Зиркнувши на хлопця в кріслі, я відчув себе на мить незручно, він був у тапочках, а я тут блукав босоніж. А так нічого особливого, спортивні штани і футболка. Віктор котив його візок, теж у якісь футболці і штанах. Волосся його, виявилося світлим, майже білим, скроні вибриті, а на маківці – зачесане назад. 

Я відволікся від ворожби, глянувши на них. Леонід трохи притих, а потім помітив карти на столі і видихнув:

- Ого! – він одразу покотився до столу, залишивши брата позаду. – Це карти?! І справжня ворожба?