1

1

- І що ти скажеш?

- Що мені треба покурити.

Я дістав з кишені пачку, звідти цигарку і запальничку. Вже запалюючи цигарку зрозумів – тремтять руки. Воно й не дивно, враховуючи те, що я побачив. Сховавши запальничку, видихнув дим і зробив нову затяжку.

Давно я же не курив на місці злочину.

Ілля і собі з горя закурив, стоячи поруч. Він виглядав пом’ятим: волосся розпатлане, темні кола під очима, щетина, старі джинси і легка куртка. Він дивився в темряву, я – на вогник цигарки. Рукавиць, так необхідних на місці злочину, ми вже позбулися. І не даремно.

Повз пройшов якийсь поліцейський, глянувши на мене не дуже добрим поглядом. Я лише сам до себе знизав плечима: я і сам не дуже то хотів тут бути. Сторонні на місцях злочинів завжди дратують штатських, здаються зайвими, але іноді, як от сьогодні, необхідність. Я вже рік працюю з поліцією на посаді, як би мовити, «надприродного консультанта»; так написано у посвідченні, яке вибив мені Ілля. Я волів, щоб там було написано: «консультант з надприродніх питань», але нехай.

За законом поліція може наймати відьмаків в якості консультантів при особливо складних випадках, чи то на місці злочину, чи то під час розслідування. Але зазвичай беруть тих, хто входить у ковен, перевірені особистості і все таке. Я ж у ковен не входив і вступати не збирався, просто – мене не візьмуть. А Верховний, як колись пояснив мені слідчий, відмовився співпрацювати. Звісно, ковен має на це право, тож Ілля і вийшов на мене. Як, я знати не дуже хотів, тому ніколи не питав. Але це свого роду підробіток, тож чому відмовлятися?! Особливо з моїм, скажемо так, послужним списком.

- Отже, - Ілля пожбурив на землю недопалок, я слідом. Слідчий тоном дав зрозуміти, що хоче почути від мене щось.

- Ну…

Я приїхав сюди пів години тому і надивився вже стільки, що вистачить мабуть на все життя. Не дуже приємно серед ночі їхати в старе місто, а там – в каньйон, особливо, якщо в тебе ще плани.

Коли я приїхав, тут уже метушилася поліція, опитували сусідів, оглядали власне місце злочину. Я пред’явив посвідчення і опинився в будинку, де сталося те… що сталося.

Вбивство – це завжди жахливо, і коли доводиться оглядати такі місця злочинів, дуже важливо пам’ятати для себе: не думати про покійних, як про колись живих людей. Так простіше потім спати і не згадувати про побачене. Але тут цей спосіб, навіть якщо його і застосувати, мабуть не допоможе.

Я зітхнув і зиркнув на Іллю, він все ще чекав, що я скажу:

- Там всередині кістки трьох людей, якщо не помиляюсь.

Ілля кивнув:

- Батько, матір і син. Їх знайшла старша дочка, повернулася з клубу, а тут таке.

- Ви ж її допитали?

Слідчий кивнув. Я здригнувся від неприємного вітру, думаючи, чи не закурити ще.

Перший труп, тобто його залишки, виявилися в кухні. Нічого особливого: купа кісток під раковиною, а в ній самій – нутрощі. Мене ледь не вирвало уже там, та я сяк так стримав себе. Кров’ю заляпало підлогу, шматок стіни і плити, а також – раковину. От там мабуть і відбувалась левова частка кухонного бенкету.

- Допитали, - підтвердив кивок словами Ілля. Повз пройшов ще хтось.

Я озирнувся: біля дверей будинку, в якому жили мерці, сперечалося двоє поліцейських, їх рангу я не знав, та і мені було байдуже.

- І що?

- Двері не були вибиті, взагалі нічого такого, так, ніби вони самі впустили вбивць.

 - І це погано, - я скривився, застібаючи блискавку куртки: вересень видався чогось дуже холодним.

- Так, це погано. Вона не помітила нічого на кухні, пішла собі далі, у ванну, а там…

А там була квінтесенція всього, що відбулося в будинку. Я спершу зайшов у ванну кімнату, вийшов, хапаючи ротом повітря, потім повернувся, уже з холодною рішучістю все оглянути і довести це до кінця.

Кімнатка була невеличкою: на всю довжину ванна, поруч тулилася пральна машина і навпроти раковина з дзеркалом. На підлозі килимок. Білі стіни смугами багряних чорнил заляпала кров. Смерділо страшенно, від цього аж очі сльозилися.

Біля краю ванни я ледь впорався з нудотою. Виглядало все як у дешевому фільмі про упирів, та якби ж… Стінки ванни почервоніли від крові. Трохи її ще згорталося на дні, але більша частина, схоже, втекла у водогін. У ванні дбайливо підсихали внутрішні органи, поруч горою лежали кістки. Рожевуваті, зі шматками м’яса, в білому світлі згоди виднілися хрящі, деякі ребра на грудній клітці – поламані.

Здригнувшись від спогадів, я таки знову закурив.

- Схоже, у ванній і відбулося більшість всього, - довелося зробити наголос на останньому слові.

- Угу, там лише кухня і ванна у крові. То що ти скажеш?

Дивлячись, як тане вгорі дим, я намагався сфокусувати зір на вікнах сусіднього будинку.

- Хтось щось чув, бачив?

- Ніхто нічого, або просто бояться сказати, - зітхнув слідчий.

- Погано, - я пройшовся по бруківці туди-сюди, зиркаючи на патрульну машину, на якій не вимкнули мигалку. – Кістки на кухні менші, ніж у ванній. Скільки було малому?

- Одинадцять.

Кілька хвилин ми мовчали. Ілля робив якісь висновки для себе, я – теж. Хто б не зробив це все, не скоїв злочин, він має заплатити. І його треба знайти.

- Толік, то що там ще?

- Де їхні голови? Ні черепів, ні скальпів, - я знову кинув недопалок на землю.

Говорячи так, ніби це якісь іграшки, я почувався не дуже. Та це – єдиний спосіб хоч якось абстрагуватися від всього побаченого, не сприймати це, як щось близьке.

- Ми їх і не знайшли. Думаєш, він їх забрав?

- Вони, - виправив я. – Хоч, ти і так знаєш, що діяв не хтось один.

- Вовкулаки? – схопився за першу думку Ілля. – Але зараз не повня…

Я похитав головою, вдихаючи свіже нічне повітря.

- Природжені можуть змінювати форму будь коли, але навряд. Подумай сам, Донецький своїх тримає в кулаці, а якісь приїжджі, теж сумнівно. Та і якби вони нападали в звіриній подобі, все виглядало б інакше. Хоча, може вони патрали їх в людській подобі. Тоді це повні виродки. Але я вже казав, навряд чи.