Розділ 8 Втрачений скарб

З Юніану на Землю ми телепортувались о шостій вечора. Так як Аліса залишалась ночувати у нас, увесь наш жіночий колектив - мама, Одет, Аліса і я пішли на кухню готувати вечерю. Приблизно через годинку-півтори стіл вигнався від різних страв: суп-п‘юре з білих грибів, сендвіч капризе, рулет з лаваша з шинкою, а на десерт гарбузовий пиріг та чай з малини. Коли усі уже зібрались за столом, а я на гострила зуби на добру ложку грибного супу, як наткнулась на зацікавлені погляди рідних. 
- Ну? - загорілись цікавістю очі Лілі. 
А от у моїх очах, напевне, відобразилось повне нерозуміння ситуації, бо у відповідь на моє промовисте мовчання мама знову запитала. 
- Не хочеш нам нічого розповісти?

Я задумалась що ж такого уже встигла натворити, але в голову так нічого й не прийшло. Вирішила не тягнути зайця за я... хвоста. 
-  Так ви питайте. Я розкажу усе що вас цікавить. - здається даремно я це сказала,ой даремно. Накрилася моя вечеря мідним тазом. 
- На Юніані ти з нами мало спілкувалась. Та й про ситуацію, яка склалась із турніром не усе розповіла, як і про стосунки з батьком. - з серйозним виразом обличчя і обережною турботою в голосі сказала мама. 

Що ж... Як би я не хотіла й надалі відмовчуватись, та рідні заслуговують знати. Вмостившись зручніше на стільці та відсунувши з розчаруванням смачнючий суп розпочала свою «сповідь». 
 

- З самого дитинства я була зачарована величчю лицарів королівського ордена “Donatur a diis”. Туди входили кращі з кращих. Я мріяла, що одного дня стану однією із них. Щодня, тишком-нишком, не покладаючи рук тренувалась. І ось, коли прийшов довгоочікуваний день відбору батько заявився й легенько натякнув щоб навіть не думали мене зараховувати, бо хто зна чиє місце звільниться кінець кінцем.  Коли ж я прийшла до нього вся в сльозах і запитала «Чому?», він відповів, що у першу чергу я принцеса, дівчина і його дочка. Сказав, що не годиться принцесі розмахувати мечем. Я повинна вдало вийти заміж і бути хорошою матір‘ю та правителькою в майбутньому. Від тоді за мною цілими днями, мов би другий хвіст повсюди тягаласу гувернантка - леді Сильвія, і повчала: «Леді не можна те, не можна се; Не роби так, не роби сяк; Леді повинна бути стриманою; Не бігати, не стріляти з лука, бути милою, усміхатись, вчитись, бути обізнаною в етикеті» і тд і тп. Навіть у сні мені спокою не давала. Якось батько заявив, що пора знайти мені хорошого нареченого. Він запросив Флоріанса Реда із Параксена. Флор, як і Седрік, Кріс та Еврар був моїм другом з дитинства. Важко було розглядати його к ролі нареченого. Та й моє серце тоді уже належало іншому, - тому, що завжди тримав мене на відстані витягнутої руки. Безвихідь - ось що я відчувала. За Флоріанса я не піду, навіть заради політичних цілей. А той, у чиїх руках моє серце не бачив або не хотів бачити моїх почуттів. Та й навіть якби якимось чином замітив - нам не судилось бути разом. Це ще важче - бачити його щодня - не виносимо. Саме тому перед візитом Флоріанса я втекла сюди - на Землю. Але тоді я не знала одніу  річ, яка зараз, можливо вже й не зіграє своєї ролі... Що стосується турніру? Тут усе ясно як день! Коли ми були на Юніані великий і могутній король Торен вирішив усе-таки засватали свою доцю із заведеним женихом - старий хитрун. Ось чому він влаштував той турнір. Та я поступила інакше. Варіант з втечею вже проходили, тому й пішла на турнір. Спочатку хотіла лише довести що не слабша за чоловіків, навіть якщо вони принци та лицарі, тому він може бути спокійним за мене - я не пропаду. Та після того оголошення, про переможця і мою руку... Уе був удар у спину. Не думала що та його «батьківська любов» здатна на такі жертви - подарувати доньку аби-кому, лиш би був не слабаком та вигідною політичною партією. Та, поспілкувавшись пізніше у саду, ми нарешті прояснили усе один для одного. Він зрозумів мої почуття, принаймні я на це надіюсь. Я не стала вмовляти батька відмінити своє рішення - була впевнена що не програю іншим. Та, як бачите Рейвен переміг, отримав кубок переможця, але так легко відпустив мене...

Запала тишина. Дівчина опустила засмучений погляд, важко зітхнувши встала з-за столу й побрела до своєї кімнати. Ніхто з присутніх не наважився зронити бодай словечко - усім стало ніяково. 
Арія сиділа на підвіконні у навушниках, слухаючи класичну музику - це заспокоювало, умиротворяло. Під чарівні звуки саундтреку Jan A. P. Kaczmarek - "To train together" із "Хатіко" у голові прокручувались спогади про останній день у рідній місцині. Тоді, перед телепортацією на Землю вона ще встигла погомоніти з батьком - він мав їй дещо сказати. 
 

(За три з половиною години до відкриття порталу на Землю)

Після того як кожен витягнув жереб усі лицарі стояли, й, хто з подивом, хто ж недовірою, а хто й з жахом переглядалися. Оглянувши юрбу похмурих лицарів мій погляд ковзнув далі й зупинився на світловолосому ангелі з темно-синіми очима. Я й не замітила, що вже як цілу хвилину гіпнотизую його, тому поспішно відвела погляд, й вирішила поцікавитись яка ж мені дісталась перешкода. Коли я розгорнула сувій посередині викарбувався вогнем каліграфічним почерком надпис «Мертві вогні», а через мить він зник і на його місці уже була карта. Я усміхнулась кутиками губ. Мертві вогні зазвичай водяться біля боліт. Ці хитрюги мають дуже специфічне почуття гумору й не менш дивні уподобання щодо роду діяльності - щоб хоч якось урізноманітнити своє нудне існування вони заманюють істот різних рас у болота й спостерігають як ті будуть вибиратись або гинути. Будучи дитиною я їх старалась оминати десятими дорогами. Та натрапивши на зграйку вогників якось зрозуміла одну річ, яка сьогодні мені допоможе. Та була ще одна маленька деталь - окрім основної перешкоди потрібно буде захищатись від хижих звірів, що живуть у лісі, й влучно попадати у мішені розкидані по доріжці. 
Коли ж загальний шок минув прозвучав звук труб, що означав початок змагання - усі порозходилися по своїх конях-єдинорогах-гульфаксі-пегасах-мерані та помаленьку роз‘їздились по своїх дорогах. Я також. 
У лісі було приємно прохолодно, сонце ледь-ледь пробиралось крізь густі крони дерев і листя деревних ліан. Обожнюю запах лісу - такий свіжий, природний, чистий та незрівнянний. По мірі того як я пробиралась у ліс, все більше стихав гамір від арени, що не могло не подобатись. Десь зовсім близько защебетала птаха, а інша їй відгукнулась. Перших хвилин десять нічого не відбувалось - я їхала і роздивлялась рідні, давно забуті пейзажі, слухала звуки лісу та вистрілила у дві мішені прямо у яблучко.  А вже далі на мене чекали гандери. Ці дикі собаки схожі на гієн чи шакалів. Живуть і полюють зграями - так легше вполювати бодай якусь здобич. Бачу п‘ятьох - один іде прямо на мене (це напевно ватажок зграї), двоє з боків, один заходить ззаду і один у кущах у засітці. Тікати пізно - мене оточили. Лишається одне - відбиватись. Потянулась рукою за спину де був меч, й обережно дістала його. Вони поки що не нападали, напевно чекали знаку, або спостерігали за моєю поведінкою. Це дало мені шанс подумати що ж робити, бо вбивати тварин все ж не хотілось (це ж я приперлась до лісу, а не вони у замок). І за кілька секунд до у моїй голові сяйнула думка - ранити ватажка. Звісно! Якщо поранити головного то решта порозбігається як купка щенят. Так вирішила і зробити. Зробила крок назустріч до гандера що йшов прямо на мене - він підскочив щоб напасти, а я скориставшись можливістю махнула мечем по лапі. Він упав й завив від болю, але інші не порозбігалися. Упс, десь я прорахувалась. Та знову все обдумувати було ніколи - роздався  розлючений рик і усі почали нападати, а я відбиватись. Мій мерані - Екво - злякався, й, ставши дибом скинув мене й подався геть - подалі звідси. От і залишилась я одна. Часу сумувати чи офігввати від усього цього не було. Тож вирішила лише поранити їх кожного - хтось та й  точно виявиться вожаком. Поки я розбиралась із тими трьома (один ранений уже не ліз - зализував рану), той що був у засітці виліз і вирішив напасти ззаду. На щастя, я швидко зреагувала, та розвертаючись ударила його передпліччям і той відлетів, вдарившись до дерева. Особисто я почула хрускіт, але він через секунд 5-7 уже став на лапи (правда вигляд у нового був кепський), й тихенько стогнав. Усі гандери розбігались довкола нього й почали загрозливо гарчати на мене захищаючи вожака. Слухати його тяжкий стогін було важко для моєї совісті, та й усі вони заляпані власною кров‘ю по моїй вині. Я помаленьку, потихеньку з піднятими руками почала підходити до гандерів - ті у відповідь оскалили ікла. Треба було продемонструвати їм що я хочу допомогти, тому я простягнула руку до одного з них. У наступну мить на мене кинулись з гостюючи ми іклами. На щастя, я встигла уклонитись і втримала його в руках. Гандери пробував вкусити мене, але не вийшло, тоді пробував пручатись й вириватись. Я ж відчайдушно намагалася схопити собацюрі лапу, що мені вдалося зробити лише з третьої спроби, й одразу ж вилікувала його рану.В ту ж мить гандер перестав тріпатись, а інші грачати. Коли я вилікувала усіх зубастих, вони одразу побігли геть - шукати новий обід, а може ще сніданок, хто зна.