Розділ 1. Таємниця

РЕДАГУЄТЬСЯ!!!
 

Над прірвою сидить дівчина.  Навколо неї в шаленому танці набирає обертів буря. Вітер шмагає обличчя та розвіває волосся. Важкі краплини дощу то тут то там, мов стріли, летять до землі, попадаючи прямо в ціль. Блискавиця раз по раз освітлює обличчя й тендітну постать дівчини. За її спиною красуються білосніжні крила із синіми контурами. Із-за пасм червоного волосся несміливо визирають темно-сині очі. По рум'яних щоках скочуються теплі солоні сльози.  Губи дрібно тремтять шепотом промовляючи: "Батьку, я повертаюсь додому!" Дівчина зіщулилась, обнімаючи крилами руки й коліна. Десь, уже зовсім поряд роздався голос грому. На мить темрява ночі відступила перед сяйвом блискавиці; у повітрі запахло озоном.

-Буря, яку я прикликала досягає свого максимуму.   Я - Арія Уолш і це моя історія.

***

(Задовго до цього)

На дворі спекотна осіння днина. Сонце знаходиться у зеніті, непогано припікаючи, тому охочих прогулятися вулицями міста небагато. Молодь ховається від спеки у тіні дерев: відпочивають на лавках, читають книги, грають у фрісбі з своїми улюбленцями. Також знайшлися охочі намочити ноги у ставку з прохолодною водою.  Звичного потоку машин також не спостерігається. Навпроти сірої скляної багатоповерхівки, забитої офісними приміщеннями, що належала рекламній компанії, зупинився темно-сірий автомобіль. З нього вийшла тендітна струнка дівчина з червонуватим відтінком волосся. Одягнена вона у бежевий брючний костюм і такого ж кольору туфлі на підборах з тоненькою чорною папкою в руках. Впевненою ходою дівчина зайшла всередину. Хол будівлі високий й просторий, виконаний у стилі мінімалізму з використанням бежевого та м’ятного пастельних кольорів.  Діставшись ліфтом потрібного поверху швидким кроком вона попрямувала до одної з конференц-зал, де уже через менше ніж хвилину мала відбутись нарада. Вхід до зали їй загородив середнього росту уже не надто молодий чоловік.

- Хто тут у нас? Мері Коллінс! Запізнюємось? - чи то запитав чи то констатував факт чоловік.

-Доброго ранку директоре! - вичавила з себе хитру посмішку дівчина - Якщо ви відійдете, то не запізнюсь. - уже веселіше підморгнула дівчина.

Чоловік криво посміхнувся, нахмуривши густі брови, та все ж відступив, даючи їй пройти. За столом уже сиділо багато людей і щось жваво обговорювали. Останнім зайшов директор, і, закривши за собою двері розпочав нараду. Через півтори години двері знову відчинились і звідти вийшли чорні костюми та кілька спідниць. Мері та Аліса вийшли останніми та одразу ж поплентались до кавового автомату.

- Ох Мері, ти знову мало не запізнилась. Директор всю нараду свердлив тебе вбивчим поглядом. Я досі відчуваю ауру смерті у повітрі. - блондинка здригнулась - Бррр. Ти як себе почуваєш? - потурбувалась Аліса.

- Та не переживай ти. Нічого він мені не зробить. Як не крути, я - хороший агент. - самовдоволено усміхнулась  дівчина та підморгнула подрузі.

Дівчата озброїлися капучінкою та взялися працювати. Коли Мері закінчила роботу за вікном уже вечоріло. Аліса сьогодні пішла додому швидше, тож Мері залишилась в офісі одна. 
- Сьогодні я добре попрацювала, та й робочий день закінчився ще пів години тому. Нарешті можна іти додому з чистою совістю. - з полегшенням зітхнула дівчина.

Зложивши усі документи у папку,  вона зібралась, закрила кабінет та вийшла з будівлі. На парковці все ще залишалось кілька автомобілів, один з яких був її. Сіла у машину та завела,  мотор й неспішно рушила  дорогою. Десь через годину їзди  уже  опинилась вдома. Сонце майже сховалось за горизонтом, розливаючи хмарами криваві фарби заходу сонця. На вулицях було тихо. 
У вітальні тихо потріскував камін. На дивні сиділо четверо : мати - Лілі, батько - Рональд, сестра - Одет та її чоловік - Мартін; вони дивились якусь розважальну передачу. На коврику біля каміну грався хлопчина років чотирьох, - Майкл -  син Одет. Першою появу Мері помітила мама.

- Мері, люба, нарешті ти вдома. - вскочила на ноги мати - по обіді прїхав кур‘єр. Він залишив для тебе пакуноки та кілька конвертів на незрозумілій мові. Думаю це Аліса надіслала подарунки до дня народження. Це у вас з Алісою якась нова фішка появилась - зашифрованим послання на видуманій мові? Ви уже надто дорослі щоб придумовувати щось таке.- усміхнулась Лілі та простягнула доньці панкунки.

Почувши цю заяву я на мить застигла на місці. Що робити, що говорити і що думати незнаю. Мене знайшли! Думки розбіглися навсібіч, душу починає пожерати совість. Я була щасливою отримати звісточку з рідного дому, і водночас,  незнала чого очікувати. На ватяних ногах  вона підійшла до матері, яка простягала їй кілька конвертів. 

-Дякую. - тремтячими руками прийняла конверти й пакунки пішла до своєї кімнати. 

Умостившись зручно на ліжку ще кілька хвилин розглядала пакунки - не наважувалась відкривати. Нарешті, зібравшись з духом, відкрмов перше шо попадо підруку - це був пакунок, у якому була чарівна пурпурова сукня. Вона не мала рукавів, декольте  не надто глибоке, злегка оголена  спина із зашнурованим корсетом. Нижня частина плаття мала два шари: нижній був чорним суцільним, верхній складався із прямокутних шматочків пурпурового фатіну, щільно розташованих один біля одного, створюючи ефект кульбаби.  Якийсь час дівчина милувалась платтям, потім відклавши його вбік взялась за листи. Перший був від батька.

"Аріє

Стільки часу спливло з того моменту, як ти покинула рідний дім не зронивши жодного слова. Ось уже  три роки  ми з твоєю мамою безнадійно тебе шукали. Твій брат особисто обшукав дві галактики, і нарешті знайшов. Рейвен переконував нас що ти хочеш знайти свій шлях, а коли віднайдеш його то вернешся.  Я вірю що у тебе були причини так поступити. Та не забувай що ми  з твоєю матір'ю любимо тебе і віримо, що у тебе усе вийде, що б ти не робила. Довіряй своєму серцю, і ти знайдеш вірний шлях.