12.19

Тіні ворушаться за вікном, хоча там немає нічого, крім мертвого пилу й попелу. Я сиджу в підвалі, обіймаючи коліна, і слухаю, як тиша гризе мої думки. Світло дня давно зникло, електрика - ще раніше. Тільки слабке мерехтіння хімічної лампи, яку я знайшов у закинутій лабораторії, тремтить у кутку, наче останній подих цивілізації. Мої пальці холодні, як завжди. Холодні, як лід. Холодні, як смерть. "Ти не людина", - казали вони. "Ти не звідси". І, можливо, вони мали рацію. Але я й досі тут. Досі живий. Єдиний, кого вони не знайшли.

19 грудня 2025 року. 3I/ATLAS. Ми думали, це просто ще один міжзоряний гість - камінь, що мчить крізь космос, або, як припускав Аві Льоб з Гарварду, чужий корабель з картографічною місією. Ми помилялися. О, як ми помилялися. Вони не картували. Вони полювали. Їхня місія була не картографічною, а гастрономічною. Ми були їхньою їжею.

Вони прийшли тихо. Жодних вибухів, жодних лазерів, як у дурнуватих фантастичних фільмах. Тільки темрява, що розлилася небом, наче чорнило, і тонкий, пронизливий гул, від якого кров стигла в жилах. Їхні біотехнології були... неможливими. Живі машини, що вдихали повітря й знаходили нас за теплом наших тіл, за ритмом наших сердець. Температурні детектори, біохімічні сенсори, що вловлювали навіть найменший слід адреналіну. Вони знали нас краще, ніж ми самі. Знали, де ховаємося. Знали, як ми дихаємо. Знали, як нас ламати. Знали як переробляти.

Опір? Який там опір. Наша найкраща зброя греміла лише кілька годин, перш ніж замовкли назавжди. Ракети не злітали. Гармати вибухали при пострілі. Дрони зіштовхувалися у повітрі. Супутники падали з неба, палаючи, як зірки, що зраджені долею. За кілька тижнів міста стали пустками. За кілька місяців вони знайшли всіх. Майже всіх.

Я сиджу в темряві і згадую, як усе почалося. Той день, коли небо стало сірим, а повітря - густим від страху. Я втікав і ховався, як і всі. Але вони не прийшли за мною. Їхні сенсори гуділи, скануючи кожен закуток, але минали мене, наче я був привидом. "Ти холодний", - казала мені мати, коли я був малим. "Твоя шкіра, як крига. Ти не звідси". Вона сміялася, але в її очах завжди був страх. Однолітки сторонилися, дівчата відводили погляд і уникали дотику. "Ти не людина", - говорили вони, ховаючи страх за жартами. І я сміявся разом з ними. Але тепер я знаю. Мій холод - мій щит. Моя кров, що ледь тече, моя шкіра, що не гріє, - це те, що врятувало мене від їхніх голодних очей.

Вони все ще там, нагорі. Я чую їх. Той самий гул, що пронизує кістки. Іноді я бачу їхні силуети - високі, химерно вигнуті, з кінцівками, що нагадують гілки, просякнуті металевим блиском. Їхні "машини" - живі, пульсуючі, вкриті слизом і мембранами, що ворушаться, наче шкіра дихає. Вони не просто вбивають. Вони збирають. Роблять заготівлі. Переробляють. Я бачив, що стало з тими, кого вони забрали. Тіла, розібрані на частини, як м’ясо на бійні. І не кров, а щось інше, щось, що сяяло, як ртуть, і зникало в отворах їхніх жахливих механізмів.

Я не знаю, чому я й досі живий. Може, мій холод - це не випадковість? Може, я справді "не звідси"? Може, я - один з них, загублений, забутий, залишений? Але я не хочу знати. Я просто сиджу в темряві, слухаю тишу, і молюся, щоб вона тривала. Молюся, щоб вони ніколи не помітили, що я тут. Єдиний, кого вони не знайшли.

Але іноді, коли гул стихає, я чую інше. Шепіт. Не їхній. Не людський. Він йде зсередини. Він завжди зі мною. В моїй голові. І він питає: "Чому ти ховаєшся? Чому ти боїшся? Ти ж знаєш, хто ти".

І я не відповідаю. Бо я не хочу знати.