Уривок 63. Післямова. Все це - не вигадка

Витяг з нотатника, знайденого у згорілій квартирі на околиці міста. Автор невідомий. Чорнила - темно-червоні, слова викреслені й переписані поверх старих. Останні речення уривчасті, почерк - судомний.

---

Не вся фантастика - це дійсно фантастика.
Багато з того, що ми читаємо в книжках чи коміксах, бачимо в кіно чи іграх, - просто інструкції. Замасковані сигнали, нашептані тими, хто все знає і все бачив. Зашифровані попередження. Або навпаки - відволікання уваги.
Заклики дивитися в інший бік, щоб не побачити справжнє.

Кажуть, якщо щось можна уявити - воно вже десь є. І я знаю, що це правда. Я бачив те, чого не може бути. Чого навіть не уявити. Чув голоси, які звучали так, ніби пройшли крізь мембрани інших вимірів чи світів. Я торкався тіней, які були носіями чужої пам’яті, сховищем знань, які не осягнути людині.

Усе, що я намагався зібрати в цій збірці - фрагменти, уривки, уламки правди… Цього занадто багато для однієї свідомості. Вони з'являються уві сні. Вони стоять по той бік відбитків у дзеркалі. Вони читають ці слова водночас зі мною, синхронно з тим, як я їх пишу.

Я не можу більше. Боюсь за своє життя.
Боюсь за свою свідомість. За свою особистість.
Боюсь збожеволіти.

Я більше не вимикаю світло на ніч.
Бо в кожній темній плямі щось ворушиться.
У кожному шелесті я чую ім’я. Моє ім’я.
Щось скребеться за вікном, хоч я живу на дев’ятому поверсі.
Світло мерехтить…

Але я хоча б спробував.
Спробував зібрати все це.
Навіщо? Для чого? Для кого?
Для себе? Для тебе?
Може, ще не надто пізно?

Хтось сказав, що знання - це влада. Але частіше - це вирок.
Знову шурхіт.
Тепер - за дверима.
Камера на сходах не працює.
Сигнал пропав. Під’єднання до мережі зникло.
Світло вимкнули.
Шепіт.
Слова... знайомі слова.
Я знаю цей голос. Це мій голос… Але я ніколи…

(пляма чорнила, змазана долонею)

---

Далі - лише риски і подряпини. Аркуш обірваний.