Уривок 60. Дощ

"Фрагмент зі зниклого зошита №3. Без дати."

Дощ іде вже три доби.
Спершу я не міг заснути - кожен удар грому розривав повітря, як артилерійський залп, а кожна блискавка різала небо так, ніби ось-ось з неба впаде черговий шматок смертоносного металу. Я знову стискаю в руці телефон і рахую секунди між спалахом і звуком. Дурна звичка.

А потім я зрозумів: це не вибухи. Це просто грім.
Не ракети, не дрони, не снаряди. Просто грім.

Це просто дощ.
Чиста вода, що ллється зі зламаного неба, пробивається крізь порожні вулиці, змиває багно й пил, розчиняє застарілі плями крові на асфальті. Заливає вирви, стирає сліди, затоплює окопи, знесені мости і порожні будинки. Вода, що стікає по підвіконню, нагадує мені - світ ще може плакати.

Іноді здається, що дощ змиває не тільки бруд, але й саме минуле.
Якщо він йтиме достатньо довго - межа між світами розчиниться, і все стане інакшим. У вікні прокинеться зовсім інший ранок - без руїн, без хрипу рацій, без звуку сирен, без глухих стогонів під завалами. Люди прокинуться, потягнуться, увімкнуть електрочайники та кава-машини, поцілують своїх дружин чи чоловіків, обіймуть своїх дітей.

І ніхто не згадає, що ще вчора все було не так.  Що ще вчора була Темрява. Була війна.
Ніхто - крім мене.

Я залишусь тим, хто пам’ятає.
Я буду тінню з іншого боку дощу, свідком того, чого не було, носієм історії, яку сам світ вирішив забути.

І знаєш, я згоден.
Я згоден бути пам’яттю.
Я згоден залишитися єдиним носієм цих спогадів.

Аби все тільки закінчилося.
Аби все це - просто відмінилося…