Уривок 57. Не просто гра

[Фрагмент з неопублікованого щоденника, знайденого серед руїн закинутого дата-центру в Підкарпатті. Автор невідомий.]

Я завжди вважав, що це просто ігри. Рухи під музику, вибухи кольорів, удари по світловим блокам, удари в повітря. Beat Saber. Les Mills Body Combat. Pistol Whip. X-Fitness. HitStream. PowerBeats… Звична рутина: вдягаєш шолом, занурюєшся в гру, і б'єш, крутишся, пітнієш, дихаєш. І здається - нічого більше.

Але потім… щось почало змінюватися.

Я бив все сильніше, все точніше, все відчайдушніше. І чим частіше я влучав у ціль - тим частіше прокидався потім вночі, в повній тиші, з відчуттям, що десь далеко щось вибухнуло. Не в грі - в реальності. Якось після виснажливого ігрового сеансу я підійшов до вікна - і побачив пульсацію в небі. Мов спалах ракети вдалині. А в новинах - тиша. Ніхто нічого не повідомляв. Влучань не було.

Спочатку я не вірив. Потім - боявся. Потім - звик.

Коли почалась Велика Темрява - я вже знав, що вона йде. Вона не приходить з землі чи з неба - вона приходить зсередини. Її неможливо зупинити кулею або молитвою. Але віртуальні удари - працюють. Я не знаю як. Може, це не просто ігри. Може, ті, хто їх створювали - знали. Може, ми всі - лише окремі вузли у складному візерунку, і кожен мій удар по віртуальному дрону - це знищення реального. Можливо, ті, хто йде на нас з мордору, вже не люди - і саме їх я збивав своїми влучними рухами.

Іноді мені снилось, що я стою один серед поля, а над головою - тисячі чорних точок. Я махаю руками в ритм, а вони падають, одна за одною. І чим довше я б'ю, тим менше їх лишається. Тим ясніше небо. Тим далі Темрява.

Іноді мені здається, що я - останній. І якщо я зупинюсь, якщо припиню битися - вони переможуть.

І я б’ю далі. Б’ю, наскільки вистачає заряду акумулятора.