Уривок 55. Завтра

Уривок з персонального щоденника.
Знайдено у пошкодженому смартфоні, викинутому на берег Дунаю; дата невідома

---

Нас розбудив телефонний дзвінок.

В готелі ще панував морок, з-за вікна просочувалося лише тьмяне світло ліхтарів, які чомусь то спалахували, то згасали - наче кликали чи про щось попереджали.

Донька.

Її голос був перекручений, ніби проходив крізь товщу води, крізь час, крізь пласти невидимого страху.

- У нас війна...

Ми не одразу зрозуміли, не одразу повірили. Здавалось, це якийсь страшний сон. Сьогодні ми мали піти на пляж, потім обідати в знайомому бістро з морепродуктами. Потім - пірнати в лагуні… Але тепер море вже не манило до себе, а делікатеси не лізли до рота…

Того ж дня скасували всі рейси до України. Ми застрягли в курортному раю, який став схожим на пастку, на зачаровану мильну бульбашку, яка ще не луснула, але вже знала, що лусне.

Я засинав кожної ночі з думкою: «Завтра, коли я прокинуся, війни вже не буде. путлер помре. Все зміниться».

А коли прокидався - нічого не змінювалось.

Врешті нас переправили до Будапешта. Літак був мовчазний, заповнений під зав’язку. Люди не розмовляли один з одним, лише мовчки вдивлялися в екрани, що не оновлювались, і слухали серцями вібрації світу - чи він все ще існує? Дивлячись у темряву за ілюмінаторами так легко було повірити, що там, ззовні нічого немає. І нікого.

На вокзалі ми ночували в автобусі. Дихати було важко - не від тісняви, а від тиші, просякнутої сльозами та тривогою. Я бачив, як волонтер - втомлений, бородатий угорець, величезний, мов прадавній дух лісу - побачив сплячу дитину на підлозі. Він підняв її, мов коштовність, і загорнув у ковдру з такою ніжністю, що в мені щось зламалось.

Потяг до кордону був повільним, ніби вагався, чи варто взагалі туди їхати.

На пункті пропуску - тисячі. Люди прагнули втекти. Ми - повернутися. Решта дивилася на нас з подивом, жалем, осудом. Всі вони йшли у бік світла. Ми ж рухались в бік темряви.

Потім - дорога додому. Через тривоги. Через гуркіт літаків. Винищувачі пролітали низько над залізничними коліями, мов хижі птахи з минулого, що не розуміли, чому їх знову розбудили.

Рідне місто зустріло нас темрявою. Вулиці - порожні. Ліхтарі - мертві. Патрулі - тіні, що пересувались без звуку. Але в тому мороці я відчув щось дивне. Відчув, що це моє місце. Я був вдома.

Дочка кинулася нам назустріч - плакала й сміялась. 

Ми ховалися у підвалі. Разом. Ми з дочкою, наші друзі, сусіди…

Хтось говорив, що підвал - це тимчасово. Але часом нам здавалося, що тепер нам завжди доведеться жити серед цих сирих і обшарпаних цегляних стін…

І щовечора я так само заплющував очі й шепотів:

- Завтра. Завтра це скінчиться.

Але кожного разу прокидався…

…а Темрява все ще була тут.