Уривок 51. Занурення

Я не хотів плавати. Не любив воду. Не надто довіряв їй. У ній не було опори, вона ковтала мене, стирала межі між тілом і зовнішнім середовищем. Але Марта сказала, що треба. Те ж саме сказав і мій невропатолог. Тож в першу зиму великої війни ми разом пішли до басейну - хлорована безпека, змієподібні доріжки й величезні вікна, що дивилися в ніч.

Тепер я не можу без цього.
Це наркотик.
Це втеча.

Я одягаю навушники - передача звуку крізь кістку, вуха не закриті. Вмикаю AC/DC, Lacuna Coil, Eisbrecher, Architects, Parkway Drive чи щось інше, але однаково агресивне і гучне. Звуки музики стають моєю новою тишею. Немає нікого і нічого. Немає обмежень і правил. Рух вперед - єдиний закон. Екранчик у правому оці виводить інформацію про темп, частоту пульсу, відстань, час, кількість басейнів. Розумні окуляри для плавання на додачу до фітнес-комп'ютера на лівому зап'ясті - ще один екран, ще одне вікно, через яке я спостерігаю за собою. Але вже не знаю, чи я - це все ще я.

Вода стирає світ.
Перший рух - гребок.
Другий - штовхання.
Третій - ковзання. Забуття.

Мені здається, що я пливу крізь верстви. Не лише води - реальностей. Бо тут, у цій синій тиші, світ інший. Немає новин про просування ворога. Немає повітряних тривог. Немає вибухів. Вода приглушує все. Іноді здається, що коли я десь за годину зупинюсь біля бортика, - Марта чекатиме на мене з рушником, і ми поїдемо додому, в той будинок, який не згорів. А на кухні стоятиме кава - ще гаряча, ще п’янка. І м’які запашні булочки - гарячі, щойно з хлібопічки. А потім ми разом помиємо посуд, і підемо до спальні. Ще один щасливий день…

Іноді, коли я виринаю на поверхню - якусь мить крізь скло даху я бачу небо. Але не наше небо. Там - два сині сонця, дивні хмари, наче мазки пензля, що рухаються назад. І в дзеркалі води на мить я бачу себе іншого. Старшого. Чи, може, молодшого. І той я теж пливе - і шукає мене. Хоче мені щось сказати. Застерегти.

А ще іноді - коли навушники замовкають, і розумний алгоритм шукає нову пісню, яка має мені сподобатись, а вода здається густішою, ніж треба - мені ввижається, що я не один на доріжці. Щось пливе поруч. Без звуку. Без бульбашок. Темне і невідворотне. І мені хочеться відірватися від нього. Плисти швидше. Не виринати.

Поки не стане надто пізно.