Уривок 47. Звук, що зупиняє смерть

Запис у щоденнику №14. 
13 липня. 20:37

Повітряна тривога знову в розпалі. В повітрі лунає моторошне виття сирен, що перекочується порожніми вулицями, мов привиди шукають притулку серед бетонних коробок. Дружина бурчить з передпокою - чому я не йду з кімнати. Чому не ховаюсь.

А я сиджу на кухні, з єдиною лампою, що світить жовтим, як старий спогад. Поруч електрогітара. Процесор ефектів і комбопідсилювач. Гітара - важка, як гріхи, і тепла, мов серце.

Я не торкався її більше тридцяти років. Колись були виступи, партитури, переїзди, педантична підготовка. А тепер - струни, що шкодять пальцям. Руки щось пам’ятають, але стільки часу минуло… Я навчаюся заново. Бо інакше не можна. Бо кожен акорд зараз - це заклинання. 

Я граю погано, і всі акорди - мінорні. Але я граю.

Не просто ноти. Я граю страх. Я граю надію. Я граю ракету, що летить, і дівчинку, що спить у своєму ліжечку, і матір, що тримає в руках фото загиблого сина, і старого собаку, який не розуміє що відбувається, але гарчить, готовий захищати свою сім’ю до останнього. І кота, який забився під ліжко, і світить звідти зеленими переляканими очима, великими як ліхтарі.

Я граю так, наче мій звук зупинить смертоносний метал. Я граю, наче струни - це нерви світу. І якщо я правильно вдарю по ним, правильно затисну, правильно приглушу -  світ витримає. Світ не розвалиться.

Я вірю в силу звуку. Він може літати. Не просто хвилями в повітрі. Він - дещо більше. Як вітер, як полум’я, як зброя. Він може зупиняти час.

Іноді я уявляю, як десь летить ракета - і чути, як хрипко жевріє моя нота в повітрі. І ракета завмирає. І падає. Без вибуху. Без диму. Без крику. Без шкоди. А може - просто розчиняється в повітрі без сліду.

Іноді я вірю, що це правда.

Бо якщо не вірити в диво - навіщо тоді жити?

А ще я просто хочу заново навчитися грати. Не заради сцени, не заради слави - для цього я вже застарий. Просто аби залишити по собі звук.

Можливо, хтось колись його почує. І скаже - “він намагався”.

А може, завдяки йому - виживе.