Уривок 46. МАРС

[Запис з щоденника, архів Н-ська. Гриф: ЗНИЩИТИ]

«...Вони називали це “Програма МАРС” - Модифікація Адаптивних Рефлексів Солдата. Я був лікарем у тому таборі, в горах поблизу Бахчисараю. Нас привезли в червні 1979-го, сказали, це просто сезонний патріотично-оздоровчий табір для дітей співробітників, хоч більше це місце було схоже на якийсь військовий об’єкт. Та й діти були не звичайні. Кожен з них мав “анамнез з потенціалом” - генетичну схильність до швидкого відновлення, підвищену толерантність до болю, іноді - відсутність емоційних реакцій.

В перші дні ми просто спостерігали. Дітей годували особливими добавками - білковими концентратами, в які додавалась якась чорна субстанція з тюбиків з маркуванням “S-9:Медуза”. Цілий колектив інструкторів навчав їх поводженню зі зброєю, вибухівкою, радіоапаратурою. Їх вчили читати карти, кермувати різноманітною технікою, стріляти, надавати першу медичну допомогу. І не тільки - ще багато чому. А ввечері починалися тести: в темній залі, без звуку, без світла, вони повинні були орієнтуватись, виконувати накази, шукати "загрозу". Пам'ятаю, як один з них говорив, що під час тестів він на кілька хвилин перестав сприймати людей як людей - лише як спалахи тепла й шум пульсу - як картинки з тепловізора і радара.

Одного разу я побачив хлопчика, років десяти, який тримав у руках птаха - він стрімко випростав руку і зловив його просто на льоту. Хлопчик пробурмотів: “Він тремтить, як усі вони... Як його вимкнути?”. Він не говорив до мене. Не сміявся. Не плакав. Лише дивився на всіх навколо, ніби ми були не людьми, а макетами, пристроями, які можна вимкнути.

Вже за місяць діти почали демонструвати надзвичайні розумові здібності, спритність, силу, і… живучість. Але не всі. Кілька захворіли, причому серйозно, і в одному з бараків для них влаштували лазарет. Але решта... Вони стали іншими. Може, навіть вже не людьми. Те що вони вміли...

А наприкінці серпня почались проблеми. Після того як кілька піддослідних перестали відповідати на команди - у них почалися галюцинації, самоушкодження, вони чули дивний шепіт, а потім - взагалі неначе відключалися від реальності. Один з інструкторів скаржився, що двері в його кімнаті щоночі відкриті, хоч він замикає їх. У таборі з’явилися “тіні” - про них говорили діти. А ще в них іноді прокидалися чужі спогади - війни, яких не було, міста, назв яких вони не знали, імена, яких їм не давали.

Коли зміна закінчилась і табір закрили, частину дітей кудись вивезли. Частину - знищили. Я читав про це в в наказі. “Утилізація нестабільних об'єктів” - так це там називали. А ті, кого визнали придатними (придатними до чого?), потім “випливли” в одному з бункерів у районі Ямалу. Нас - усіх учасників програми, всіх, хто там був - призначили на різні об’єкти по всьому Союзу. 

Я не спілкувався ні з ким з колишніх “колег”, та й не зміг би, навіть якби захотів. І нікому не розповідав про те, що бачив у тому таборі в районі Старого Криму. З часом я навіть переконав себе, що все це - просто сон. Вигадки. Фантазії за мотивами прочитаних фантастичних книжок.

…А кілька днів тому я зустрів того хлопчика - він подорослішав, але я одразу його впізнав - у формі, з погонами з однією зіркою. Він пройшов повз мене, не зупинившись, але на мить - я присягаюсь - його зіниці розширились, і я згадав, побачив у них все, що сталося в тому таборі. І почув: “Ви вже тоді були історією. Вимкнення. Вже скоро…”