Уривок 43. Ми - ті, ким ми не стали

[Уривок з особистого щоденника, знайденого під завалами після однієї з нічних атак безпілотників]

Я прокидаюся щоранку з відчуттям, ніби забув щось важливе. Ніби вчорашнє життя - не моє. Ніби я випадково потрапив у тіло людини, з якою ми колись бачилися в темному склі. Я - це не я. Я - лише уламки того, ким я мав би бути.

У дзеркалі - незнайомець. Він дивиться з болем, з втомою, з натяком на усмішку, яку ніколи не завершить. Його погляд - вирок. Його зморшки - мапа невиправданих сподівань. Його очі - колодязі без дна, в яких оселились привиди невимовлених слів і нездійснених мрій.

Я давно відчуваю, що прикидаюся. Що граю роль, про яку не просив. Незграбний музикант, який боїться сцени. Письменник, який в муках народжує кожне нове слово. Спортсмен, якого власне тіло зрадило ще до того, як він досяг хоч чогось. Експерт, який більше не впевнений, чи справді колись щось знав.

Я торкаюся клавіш або струн, і вони слухняно оживають, але це - не я. Це - пам’ять. І інструменти, технології. М'язи пам’ятають команди, що вже давно втратили зміст. Логіка тримається не на знанні, а на інтуїції, що стала нав’язливим шепотом - "так буде правильно", - навіть якщо я не розумію чому.

Я - архітектор зруйнованих мостів між тим, що було, і тим, чого так і не сталося. І я знаю - в паралельних світах є версії мене, які вийшли на сцену й зірвали овації. Написали роман, що зупинив час. Поставили новий рекорд. Врятували себе. Стали тими, ким мріяли стати. Ким мали стати. Але я - не вони. Я - той, хто залишився осторонь. Той, хто не пройшов відбір.

Справжній жах - не в тому, що я не став кимось конкретним. А в тому, що я, можливо, взагалі ніким не став. Майже нічого не досяг. І це відчуття - чорнильна пляма на серці, що повільно розтікається до країв і стає більшою з кожним днем.

А найстрашніше - це думка, що навіть цей біль - теж не мій. Що я краду спогади у свого іншого «я». У того, хто прокинувся вночі в іншому світі, під іншим небом, і так само запитав себе: «Хто я, чорт забирай?»

Ми - ті, ким ми не стали. Ми - порожнеча між різними версіями самих себе. Примари власного вибору. Ніхто. І, можливо, найстрашніше - так і залишимось ніким.