Уривок 42. Чорний гвинтокрил

[Витяг з записника, знайденого в покинутій квартирі. Автор невідомий.]

...Сьогодні знову.

Прокинувся о четвертій сорок. Зовсім випадково - спрага, вийшов на кухню, ковтнув води. Тиша. Раптом - легкий вібруючий звук, ніби далеке джмелине гудіння. Відкрив вікно. Небо ще чорне, навіть зірки не тьмяніють. Але звук наближається.

І тут я його побачив.

Чорний. Матово-чорний, без жодного проблиску чи маркування. Гвинтокрил. Низько. Без вогнів. Пролетів над дахами - і одразу за ним інший. І ще один. Вони рухалися повільно, рівномірно. Розпилювали щось. Мені важко описати це - наче легкий дим, туман, але він не опускався. Він... залишався в повітрі, зависав, мов павутиння.

Я дивився на це і не міг відірвати погляду. А тоді раптом… мені захотілося піти спати. Ні, не тому що втомлений - а тому що хтось ніби нашіптував. Не словами. Почуттям. М’яким натиском зсередини. «Повернися в ліжко».

Я чекав світанку з широко розплющеними очима. Весь час щось гуділо в голові. Як мантра. Як сигнал.

А вранці сусіди - ті самі, що вчора лаяли владу, панікували, хотіли мітингувати - раптом заговорили спокійно. З розумінням. «Мабуть, все правильно вони роблять. Нам просто потрібно їм довіряти».

Я хотів закричати. Але не міг. У горлі щось стиснулося. Пам’ятаю, як подумав: а може, й справді, все це мені лише здається?..

А тоді побачив його - в кутку дзеркала, периферійним зором. Не себе. Іншого. Того, хто вже прокинувся в мені.

І він усміхався.

...

Якщо ви читаєте це - не засинайте перед світанком. І не вірте, що змінили свою думку самі.
Як то кажуть - “аби прийняти рішення з цією інформацією треба переспати”?
Не треба!