Фрагмент записки, знайденої серед документації проекту “Церебро”
(невідомий автор, без дати)
---
«…Я вже не знаю, хто я. Ці спогади - вони не мої. Я бачу обличчя людей, яких ніколи не зустрічав. Відчуваю біль втрати, якої не зазнавав. Пам’ятаю запахи міст, в яких не бував, і голоси мовами, яких не вчив.
Кожної ночі вони стають чіткішими. Я знаю їхні життя краще, ніж своє. Я пам’ятаю, як я… я - але не я - стояв на палубі корабля, що йшов крізь льодові тумани біля Антарктиди. Пам’ятаю, як я помирав у окопах під Верденом, як дивився в небо іншої планети з трьома місяцями.
Їх стає більше. Кожного дня. Вони тиснуть. Як шепіт крізь стіну. Як шум чужого радіоефіру, що проривається прямо в голову.
Я почав розуміти. Це не галюцинації. Це - витоки.
Вони - це інші я. Інші реальності, інші варіанти. Але щось зламалося. Ми переплетені. З кожною новою пам’яттю я стаю ними, а вони - мною.
Час тут не лінійний. Минуле, теперішнє, майбутнє - це лише ілюзія послідовності. Ми - лише вузли у павутинні, а павук тягне за нитки з усіх боків.
Я більше не відрізняю себе від інших своїх версій.
Якщо ти це читаєш - начувайся. А краще - тікай подалі звідси.
Бо коли ти відчуєш перші спогади, вже буде пізно.
Вони прийдуть і по тебе.
Темрява знає своїх дітей…»