Уривок 39. Ще хоча б день

Я почув їх ще до того, як небо розірвали звуки сирен.
Спочатку - легкий свист, як у снах з дитинства, коли все незрозуміле - ще не страшне. Потім - гуркіт. Ракети. Прямо над дахом. Здається, я бачив, як тремтіли речі на полиці - не від удару, а від страху. Як і я.

Я притиснувся до холодної стіни. Хотів втиснутися у неї, стати цеглою, пилом, тінню. Хотів, аби це був фільм. Аби зараз екран потемнів, і на ньому з’явилися титри. Режисер. Оператор. "Знято за реальними подіями". Але це не фільм. Це не гра. Це реальність.

Я не думав про себе. Думав про неї. Вона сьогодні вийшла з дому рано.
Її куртка залишила слід тепла на стільці. Я ще відчував на щоці її цілунок. Її горнятко ще пахло кавою. Я запам’ятав цей запах - бо, може, востаннє.
Я молився.
- Хоча б ще один день, Господи. Хоча б ще день. І ніч. І ранок разом.
Ми з нею давно не гуляли парком. Не пили чай на балконі. Не мовчали про одне й те ж. Я просто хочу прожити з нею ще один день. Не рік. Не життя. День.

Уявив, як ракети розчиняються в повітрі, мов сіль у воді. Як розвертаються у небі й летять назад - геть, геть туди, де народжуються нічні кошмари. Туди, звідки вони вилетіли.
Уявив купол над будинком - прозорий, але незламний. Ніхто його не бачить, але я знаю - він є. Бо я прошу. Бо я вірю. Я програмую реальність. Я створюю її.

І стало тихо.
Не вибух, не удар. Тиша. Така, в якій чутно серцебиття - її серця. Мого. Нашого.

І я знаю - сталося диво.
Я прошепотів:
- Ще один день.
І небо почуло.