Уривок 38. Вітаю в порожнечі

[Уривок з особистого щоденника. Автор невідомий. Дата стерта.]

---

Я не пам’ятаю, коли востаннє виходив з квартири.
Не тому, що не хотів. А тому, що... не міг.

Ще вчора я був певен, що був на роботі - пам’ятаю смак кави з автомату, шум принтера, коротке "Привіт" від Марини, тускле світло офісних ламп. Але тепер я думаю: а якщо це не спогад, а лише фрагмент коду? Кадр, вставлений у плівку мого життя для переконливості?

Сьогодні я спробував вийти. Повернув ключ у замку, натис дверну ручку - і опинився… перед іншими дверима. І знову. І знову. Цикл. Пастка.
У під’їзді, який мав вести назовні, було тихо. Без запахів. Без пилу. Стерильно чисто. Без ознак життя.
І тоді я зрозумів, що двері, які я відкривав, нікуди не вели. Бо йти - нікуди. Назовні немає нічого. Нічого справжнього. А може й взагалі НІЧОГО.

Я визирнув у вікно.

Світ за ним виглядав знайомо - хмари, дерева, вулиця. Але все це було... застиглим. Пташка висіла у повітрі, мов припнута до неба невидимою ниткою.
Автомобіль стояв на перехресті перед застиглим на світлофорі червоним світлом, але його водій не кліпав. Узагалі не рухався. Я дивився довго - дуже довго - він жодного разу не поворухнувся. Він не рухається й досі. Там нічого не рухається. Навіть час…

Я зателефонував мамі. Її голос звучав нормально, але кожне слово здавалося зчитаним з папірця. Надто правильні паузи, надто точна інтонація. Як... запис. Як наче я б раптом згадав якийсь діалог з раніше баченого фільму, або його хтось просто увімкнув у мене в голові.

Я відкрив шафу. Там - лише одна куртка, одні штани, одні кеди. Один комплект білизни. Я ніколи не помічав цього раніше.
Мій холодильник завжди наполовину повний - ні більше, ні менше. Їжа не псується. Я… не купував її вже тиждень, але вона є. Просто є.

Я знову визирнув у вікно. Нічого не змінилося - вулиця була схожа на високоякісне тривимірне фото.
І тут я зрозумів: ніхто й ніколи насправді не бачив що там, на вулиці. Бо її не існує.
Усе - проєкція.
Мої три монітори, інше обладнання (чому його так багато?!), мій телефон, моя гітара, навіть я сам - просто вузол у системі. Програма, що має переконати мене в реальності. Але щось пішло не так.
Код руйнується.

І якщо ти читаєш це - можливо, і твоя програма теж тріщить по швах.
Спробуй визирнути у вікно.
Дивись довго. Без кліпання.
І якщо побачиш, що нічого не рухається - вітаю тебе в порожнечі.
Всього, що ти знав, ніколи не існувало.
Тебе ніколи не існувало.
Ти - несправжній...