Уривок 29. Ретропричинність

Я поголився. 

Збрив бороду, яка за ці роки вже, здавалось, стала частиною мене.
Лезо ковзнуло по шкірі, залишаючи за собою холод і відчуття нереальності, наче я зішкріб не просто щетину, а роки страху, тривоги, щоденного очікування чогось ще гіршого. Я подивився в дзеркало - на себе, іншого. Трохи навіть молодшого, і якогось беззахисного. На себе без війни.

“Коли все закінчиться - поголюсь одразу ж”, - обіцянка, сказана напівжартома в перші дні вторгнення, стала для нас з дружиною чимось більшим. Оберегом. Заклинанням. Тоді нам здавалося, що це не може тривати довго…
Зараз вона - навпаки. Жертва? Пусковий механізм? Жест відчаю?

Я вчений. Я не вірю в магію. Але я знаю: у світі квантової механіки час - не те, чим здається. Інформація може йти в зворотному напрямку. Причина - слідувати за наслідком. Майбутнє - впливати на минуле.

Це звучить як маячня. Але навіть у строгій мові рівнянь є місце аномаліям, і серед них - ретропричинність.

Може, все вже сталося. Просто ми ще не дійшли до тієї точки, де наслідок “перекидає” міст у минуле, змінюючи шлях.  Може, лезо, що зішкрібало залишки бороди, все ж таки торкнулося чогось значно більшого - ходу подій, історії, самої тканини ймовірностей. Я сподіваюсь. Хочу в це вірити. Може, світові треба ще трохи часу...

Я знаю, це не вписується в підручники.
Але хіба ця війна взагалі вписується в реальність?

Тривога на вулиці виє знову.
“Шахеди” у небі. Собаки виють у відповідь сиренам.
А я сиджу в тиші ванної кімнати і дивлюся у дзеркало.
На себе - на свою іншу версію.
На того, хто дочекався миру.

Може, з цього він і починається - з маленького вчинку. З рішення. З віри, що наслідок може прокричати в минуле: "Тепер все добре. Тримайся. Вже скоро…"