Уривок 21. Не зовсім живий

Запис №417. Архів 7/Ч – сектор ізоляції.

---

Я не знаю, чи хтось ще читає ці записи. Можливо, все вже давно перетворилося на попіл разом з містами. Але якщо ти, хто читаєш, ще живий - читай уважно.

Це не була просто пандемія. Вона ніколи не була просто хворобою.

Все почалося з кашлю - звичайного, сезонного. Так принаймні говорили. У перші тижні світ ще сміявся. Люди знімали меми, медіа публікували поради, уряди обіцяли все контролювати. Але потім... потім стало тихо.

Хвороба змінювалася. Кожна хвиля була гіршою за попередню. Уражені не просто втрачали можливість нормально дихати - вони втрачали себе. Порожні очі, тремтячі руки, слова, що не мали сенсу. Потім - судоми, кров, мовчання. Суцільне мовчання. У місті його стало забагато.

Ми ховали тіла, скільки могли. Коли місць на кладовищах не стало, почали вивозити до лісу. Палили. Проводжали в останню путь не молитвами - вогнеметами. Санітарні команди працювали без зупинки, в білих костюмах, з закритими шоломами. Ми більше не бачили облич.

А тоді з’явилися вакцини.

Вони казали, що це - наш єдиний шанс. Що все буде добре. Що треба лише зробити кілька щеплень - і все закінчиться. Але ті, хто приймав перші дози, почали... змінюватися. Не хворіти - змінюватися. Стали... спокійні. Занадто спокійні. Вони мовчки виконували накази, не опиралися, не запитували. Іноді, вночі, я бачив, як вони стоять під дощем і дивляться на небо. Годинами. Без руху.

А ті, хто відмовився вакцинуватися - зникли.

Ходили чутки про закриті зони. Колишні міста, оточені стінами. Там більше не було життя - тільки гул рою. Як в мурашнику. Чорно-біле відео з дронів показувало процесії - сотні вакцинованих, що рухалися в ідеальному ритмі, ідеально синхронно, як одна істота.

Я почав шукати відповіді. І знайшов архіви. Старі файли, вилучені звіти. Документи з печатками “NDA-CLASSIFIED-OMEGA”. Це не була епідемія. Це було заплановано. Хвороба з’явилася майже одночасно у трьох точках світу - в зонах, де відбувалися таємні розкопки. Сибір. Антарктида. Мексика.

Усередині розкопів - стародавні структури. Не людські. Вчені кажуть - органічні. Сплячі. І хвороба була… сигналом. Ключем. Викликом. Вакцина - відповіддю. А ті, хто її отримав - носії. Провідники.

Ми розбудили щось. І воно прийшло. А вакцини підготували для нього місце.

Я не знаю, скільки нас ще залишилось. Уночі вони шукають тих, хто вижив і не вакцинувався. Вони йдуть крізь руїни. Мовчки. Впевнено. Не зупиняються. Не говорять. Вони знають, де ми. Вони нас відчувають.

Я чую, як скрипнули двері у коридорі. Я тут більше не один. Але, можливо, це ще не кінець. Я спробую…

Якщо ти читаєш це - біжи. Ховайся. Не вір. Не приймай жодних ін’єкцій. І якщо бачиш когось, хто надто спокійний - одразу ж тікай. Не дай зробити себе таким, як вони. Це - гірше за смерть. Хоча… Світ хоч ще й не мертвий, але вже не зовсім живий… Ми всі вже не зовсім живі…