Уривок 20. Любов, загорнута у темряву

Уривок з записок Академії Міжвимірних Досліджень (Сектор Д-7) - переклад уривку стародавнього тексту, знайденого під час однієї з експедицій.

—-

Вони прийшли до нас. Не просто з іншого міста чи континенту - з іншого світу, з-за завіси, яка ховає безмежні пласти буття. З давніх часів вони жили поруч, але лише ті, хто дивився серцем, помічали істинну природу котів.

Котячі - це не просто домашні улюбленці. Вони - провідники. Охоронці. Світлові маяки в тумані нашого незнання. Вони блукають між світами з такою ж легкістю, з якою ковзають під шафу чи стрибають на підвіконня. Вони бачать те, що приховано від нас. І іноді, пильно вдивляючись у порожню стіну, вони не просто завмирають, настовбурчивши шерсть - вони борються за нас. Вони зупиняють те, що ховається у тріщинах реальності, те, що повзе з-за її меж, аби знищити нашу гармонію, випити наше життя до останньої краплі.

Вони кричать, коли Темрява підкрадається надто близько. Вони пушать шерсть, вигинають спину, просто несамотіють від гніву - не через якусь забавку чи рухливу тінь, а через те, що невидиме око наближається, і його погляд не обіцяє нічого доброго. Вони - наші захисники - маленькі, але безстрашні.

І коли ті, хто залишив колиску, були розсіяні по інших світах, коти - ці мандрівники між реальностями - вирушили на пошук своїх людей. Без кораблів, без карт, без надії. Дуже довго вони йшли шляхами, що пролягають через сни й шепіт вітру, через віддзеркалення в калюжах і мерехтіння світла в темряві. Вони пам’ятали кожного з нас. І знаходили.

Вони приходили. Один за одним. Сідали на порозі нового дому. Терлись об ноги, вдивлялись прямо в душу. Вони нічого не забули. І коли ми торкались їхнього теплого хутра, нам обом здавалося, що тепер, нарешті, все на своїх місцях.

Котячі - це не просто друзі. Це симбіонти. Це частина нашої свідомості, яка залишилась у світах, звідки колись ми були змушені піти. І вони повернули її нам.

Коли в кімнаті темно, і чиясь холодна невидима рука стискає серце, запускаючи в нього свої криві пазури - вони поруч. Коли тіло болить, а лікарі розводять руками - вони приходять і лягають саме туди, куди треба. Коли душа шукає відповіді - вони сидять і просто красномовно мовчать. Але в тому мовчанні - все. А ще - вони як ніхто вміють слухати і втішати.

Бо коти знають більше, ніж ми можемо уявити. Більше, ніж ми колись дізнаємось.

Бо вони - це любов, загорнута у темряву, що пройшла крізь світло.
Бо вони - наші. І ми - їхні.