Уривок 14. Найдовша ніч

[Вінден, Німеччина. 14 грудня. Час не вказаний. Автор невідомий]

Спочатку був запах. Наче мокрий метал, як стара кров, змішана з гаром. Він прийшов з вітром надвечір - ще тоді, коли небо було звичайно-сірим. Ми думали, що це щось з фабрики чи з електростанції. А потім… настала Темрява. Не ніч. Ні. Ніч ми знаємо. Це було щось інше.

Світло зникло поступово. Не згасло - його ніби висмоктали. Все потемніло, як у бездонному колодязі. Але ми не відразу це зрозуміли. Ліхтарі не світили. Екрани телефонів - чорні. Ми сиділи в темряві й думали, що це аварія.

Але вранці сонце не зійшло.

Темрява залишилася. Навколо будинку - шурхотіння, шепіт, звуки наче щось дряпають. Щось пробігало повз двері, щось стукало в них. І… воно знало імена. Я чув, як воно шепоче моє, голосом матері, яка померла десять років тому.

Добре, що ставні на вікнах були закриті зсередини. Добре, що ми не відповіли.

Час зник. Холод не відчувався, хоча все мало б замерзнути. Електрики не було. Води - теж. Їжа - закінчилася. Ми пили останню воду з каністри, мов вино на причастя.

Я не пам’ятаю, скільки це тривало.

А потім... сьогодні... ми прокинулись, і було сонце.

Справжнє. Тепле. Безмовне.

Ми довго слухали. За дверима - тиша. Лише запах диму.

Ми вийшли.

І побачили їх.

Людей у хімзахисті. З вогнеметами. Вони мовчки спалювали все навколо. Вони живцем спалили нашого сусіда, коли той радо вибіг їм назустріч, вважаючи що це рятувальники. Він кричав, але вони просто байдуже пішли далі.

Ми ховаємось. Я не знаю, чи дочекаюся вечора. А ще не знаю, чи зійде сонце завтра.

Це була Найдовша ніч.

А може - тільки перша з них...