Уривок 13. Три літа, що не прийшли

З особистого журналу, виявленого у згорілому маєтку на півночі Німеччини. Дата на обкладинці: 1817. Автор невідомий. Стиль письма вказує на освічену людину, можливо, вченого або монаха. Оригінал - латина з вкрапленнями німецької.

--

1 березня 1816

Вже пішов п’ятий рік мого перебування у варварській Московії. Сьогодні вранці я прокинувся від тиші. Не було співу птахів. Дерева, попри березень, залишалися чорними, голими. Повітря холодне, наче з глибини льодовика. Піч потріскує, але не гріє. Кажуть, зима затягнеться ще на місяць, але всередині мене зріє відчуття, що весна більше не прийде.

17 травня 1816

Дощ йде третій тиждень. Не дощ - а зола, змішана з водою. Люди в селі злякані. Кажуть, сонце більше не хоче на нас дивитись. У криницях - вода гірка, у річці - мертва риба. Діти народжуються слабкими. Худоба загинається. А я знову бачу той самий сон - чорне сонце, що повисає над світом, і шепіт, що лунає з порожнечі: “Тепер ти знаєш, як виглядає забуття…”

2 серпня 1816

Сніг. У серпні. Білі клапті падають, немов попіл з неба. Люди моляться. Я ж більше не молюся. Я слухаю. І те, що я чую - не Бог. Це щось інше. Щось ...старіше.

3 січня 1817

У книзі, яку я знайшов у склепі монастиря, сказано: “Коли світ охолоне без вогню - значить, двері відкриті. І дихання з іншого боку торкає світ.” Я не знаю, що це означає, але згадую слова старої, яку я зустрів на цвинтарі: “Це не зима. Це око смерті. Воно не кліпає вже третій рік.”

16 червня 1817

Я більше не пишу для нащадків. Я пишу, щоби не забути, ким був. Вони приходять у снах. Обличчя - як сажа, очі - як вугілля. І голоси: “Ти знаєш - отже, ти наш”. Я спалив свої записи, всі карти, усі книги. Але пам'ять не горить.

Немає літа. Є лише повільне згасання…