Уривок 10. Стіна

Запис з журналу експедиції 7/ХІІ - координати нерозбірливі.

…сонце поводиться не так, як слід. Воно зависає на обрії, немов вагається, чи слід йому сходити далі. Світло має зеленкуватий відтінок, і навіть тіні здаються неприродними. Карл каже, що це через магнітні збурення, але я бачу в його очах страх. Усі ми боїмося, тільки мовчимо.

Ми пробилися крізь зону, яку місцеві охоронці називали просто “Лінія 73”. Карта показувала безкраю пустелю, але за нею - бетонна стіна, заросла лишайниками й уся в тріщинах, немов пережила землетрус. Хтось написав на ній великими літерами - “ЗВОРОТНЬОГО ШЛЯХУ НЕМАЄ”.

Ми перетнули її вночі. З того моменту компаси здуріли, GPS - мертвий. Гори на обрії змінюють форму. Ночами чуємо звук, схожий на шепіт, що лунає просто з-під землі. Вчора Девіс запевняв, що бачив щось схоже на місто - вежі, побудовані явно не для людей. Геометрія - збочена. Вікна, яких не повинно бути. Арки, що ведуть у темряву.

Піщані бурі тут… радіоактивні. Лічильник Гейгера навіть не тріскотить - просто видає постійний гул. В одному з кратерів ми знайшли тіло. Думали людське, але ні. Тіло, що зсередини ніби згоріло, та без жодного сліду опіку ззовні. На шкірі були знаки - як стародавні руни чи позначки з дитячого жаху. А ще - свастика…

Сьогодні вночі ми досягли Білої Стіни. Це не сніг. Не крига. Це щось інше. А ще - вона шепоче. Коли ми наблизилися, лід… розступився. В отвір йшли сходи - вниз, глибоко, в пітьму. Занадто ідеальні. Якби ми не втекли, хтось - або щось - змусило б нас увійти.

Але Карл… він таки пішов. Останнє, що я почув від нього по рації, було: “Вони - не мертві. Вони ніколи не спали…” - і потім зв’язок урвався.

Ми повертаємось. Але щось слідує за нами.

Я залишу цей щоденник тут, у герметичному контейнері. Якщо хтось знайде його - не вірте мапам. Не довіряйте світлу. І головне - ніколи не заходьте за Стіну.

Підпис стертий часом…