Уривок 3. Ми ті, хто пам’ятає

Фрагмент з сімейного щоденника родини астрономів, датування розмите, різні почерки. Обкладинка втрачена. Зворотна сторона останньої сторінки - карта нічного неба з невідомим сузір’ям і написом: «Світло зникає, коли погляд забуває про нього... Ми ті, хто пам’ятає...»

---

3 червня.
Бачив його знову. Не очима - скоріше, десь на периферії свідомості. Лише варто було подумати - і щось зворушило повітря біля західного вікна. Але якщо не дивитися - зникає. Якщо не думати - стирається з пам’яті. Я боюся, що ми не ті, хто спостерігає, а ті, за ким спостерігають...

---

5 червня.
Сьогодні мама прокинулася серед ночі й закричала, що “воно стоїть у коридорі”. Ми всі побігли туди - нічого. Але коли вона заплющила очі й намагалась згадати, як воно виглядало - тінь на стіні ворухнулася. Ні, не тінь від когось з нас. Тінь без тіла. Увімкнули скрізь світло, і  вже не спали до світанку.

---

7 червня.
Це не сон. Я перевіряла. Воно з’являється тільки тоді, коли хтось про нього думає. Як маяк у тумані - ми знаємо, що він десь там, але ми не бачимо його світло. Ми відчуваємо, що воно просто є. Усе, що ми уявляємо - десь існує, воно справжнє. Але, можливо, ми самі теж лише чиясь вигадка, яку ще хтось повинен пригадати. Інакше… зникнемо.

---

10 червня.
Сьогодні вранці Аліса сказала, що бачила, як воно торкнулося дверної ручки. Тепло залишалось ще кілька хвилин. Виміряти нічим. Відбитків - жодних. Але коли я сів писати ці рядки, помітив щось інше.
Карта зоряного неба, що висить над ліжком, змінилася. Сузір’я, якого там ніколи не було. Шось абсолютно нове, щось інше! Я порівнював з усіма атласами -  немає нічого навіть схожого.
Може, це небо того місця, звідки воно прийшло?

---

Останній запис (дата не вказана):
Світло зникає, коли погляд забуває про нього...
Ми ті, хто пам’ятає. Ми - єдине, що ще тримає його в реальності.
Але хтось має пам’ятати і про нас…