Передмова

Я не шукав правди. І тим більше не шукав небезпеки.
Та, схоже, вона сама знайшла мене.

Першу сторінку я виявив ще дитиною - серед речей мого діда, якого я майже не пам’ятаю. Він воював, був розвідником, отримав купу нагород, а ще - поранень, наслідки яких врешті доконали його через багато років після закінчення війни. Після його смерті бабуся дозволила мені розібрати його старі документи - різні посвідчення, партквиток, грамоти з гербами і підписами, мандати депутата з’їздів КПРС, якісь листи, документи про освіту тощо. Все його багате на події життя вмістилося в одну тонку теку з паперами…

Перебираючи документи, я раптом побачив аркуш, написаний німецькою мовою, на офіційному бланку. Але орел тримав в лапах не свастику, а дивний знак, схожий на змію, що пожирає саму себе. Щось химерне, майже живе, викривлене - як шрам у самій тканині реальності. Той символ, що здавалось, починав ворушитися, якщо затримати на ньому погляд, викликав у мене малого щось схоже на нудоту. Я не знаю чому, але не показав той папірець дорослим, і не зміг його викинути. Німецькою я не володів, тож переклав його лише через багато років. І пожалкував, бо з того моменту щось змінилось.

Другу знахідку я зробив, коли писав свою першу дисертацію - в університеті, в одному з занедбаних кабінетів, який колись, мабуть, використовувався для зборів партійного осередку, а тепер його перетворили на лабораторію. Серед куп мотлоху, повного зібрання творів Леніна, нерозібраних шаф, забитих паперами, гіпсових бюстів, червоних прапорців, вимпелів та інших атрибутів минулої епохи хтось залишив там документи, за які колись могли посадити. Протокол допиту, але не простого - він мав вигляд офіційної бесіди, та з кожним абзацом усе більше нагадував добровільну сповідь. Людина описувала події, які не вписувались в жодну офіційну хроніку - говорила про речі, яких "не існувало" - про світ, що спостерігає крізь шпарину, про голоси з-за меж снів, про інструкції, яких не можна писати чорнилом... Слова були хаотичні, але моторошно переконливі. Нижня частина аркуша обірвана. А на полях - від руки: «Це не маячня. Це інструкція. Не дивися в дзеркало довше, ніж треба!».

Третій фрагмент прийшов, коли я вже почав розуміти: це не випадковості. Старий том з теоретичної фізики, успадкований від родини вчених, з яких нікого вже не лишилося. Всередині - клаптик паперу - щоденниковий запис. Почерк - нервовий, уривчастий, а на звороті - карта зоряного неба, з сузір'ям, якого не існувало в жодному відомому каталозі. Людина описувала спостереження за об’єктом, що фіксується лише тоді, коли про нього згадують. Я не одразу усвідомив, що цей текст не був написаний однією людиною, а може… й взагалі людською рукою. Принаймні, почерк змінювався кілька разів на сторінку. Неможливо пояснити. І, мабуть, не варто. Текст закінчувався словами: "Світло зникає, коли погляд забуває про нього. Ми - ті, хто пам’ятає. Але чи вистачить наших зусиль?"

Ці три знахідки стали каталізатором. Наче хтось налаштував мою свідомість на хвилю, яку я раніше не чув. Я не шукав нові тексти - вони самі знаходили мене. Уривки. Шепіт. Фрагменти знищених книжок, нотатки інквізиторів, щоденники геомантів, записи дослідників зовнішніх світів. Вони спалахували в мені, приходили через сни, через несподівані спогади, яких у мене не могло бути,  через раптові думки, які ніколи не могли б виникнути в моїй голові. Це не вигадки. Це уривки, уламки свідомості - живої, наляканої, божевільної, або ж надто тверезої, аби втримати в собі те, про що вона дізналася. Так само і я більше не можу мовчати про те, що знаю.

Я не можу сказати, що це. Можливо, це лише збій "матриці". Пам'ять колективного сну. А може, й справжні документи - уламки реальності, яку нам заборонено бачити повністю.  Я лише занотовую. Для тих, хто шукає...

Хтось назве це маячнею, галюцинаціями, фантазіями.
Але в цьому й полягає пастка, чи не так?

Ці документи - не для всіх. Деякі з них можуть розхитати твоє відчуття реальності. Інші - просто залишать осад, який нічим не змиється. Але якщо ти вже тут, якщо ти відкрив цю збірку - значить, ти теж почав чути той самий шепіт.

Можливо, тобі краще зупинитись.

А можливо - вже запізно.