Розділ 2

Щойно Єлена з’явилася на зупинці перед школою, її негайно оточили з усіх боків. Вони були тут усі - друзі, яких вона не бачила ще з кінця червня, і кілька настирливих прихильниць, які жадали бодай трохи зігрітися в променях її популярності. Подруги одна за одною кидалися до Єлени з обіймами.

Керолайн, здавалося, підросла принаймні на дюйм, стала стрункішою й тепер ще більше скидалася на дівчину з обкладинки глянцю. Її привітання було прохолодним - ледь помітна посмішка, стримане «привіт» - після чого вона відступила на кілька кроків назад і звузила очі, мов кішка, що обережно спостерігає за суперницею.

А от Бонні, навпаки, зовсім не змінилася - не підросла ні на йоту, і її кучерява рудувата голівка, як і раніше, ледве діставала до підборіддя Єлени, коли та притискала подружку до себе.

«Хвилиночку, - майнула в Єлени думка. - Кучерява? Звідки це?»

Вона трохи відхилилася назад, уважно вдивляючись у Бонні:

- Бонні! Що ти зробила зі своїм волоссям?

- Ну як тобі? Подобається? Здається, з кучериками я здаюся трохи вищою.

Бонні весело взбила руками свою й без того пухнасту шевелюру. Її карі очі блищали від радості, а кругле личко просто світилося захопленням.

Єлена рушила далі.

- Привіт, Мередит. Ти зовсім не змінилася.

Ці обійми були щирими з обох боків - теплі, мов промінь сонця крізь осіннє листя.

«Я скучила за Мередит, як ні за ким іншим»,- подумала Єлена, з радістю розглядаючи високу дівчину.

Мередит ніколи не користувалася косметикою. Та й навіщо, коли в тебе бездоганна оливкова шкіра, а вії - густі й чорні, наче підведені тушшю? Тепер вона з притаманною їй грацією підняла брови й уважно оглянула Єлену:

- Так-так, твоє волосся трохи вигоріло на сонці. Але де засмага? Я була впевнена, що ти проводила літо на Лазуровому узбережжі.

-Ти ж знаєш, я ніколи не засмагаю.

Єлена критично оглянула свої руки. Її шкіра була бездоганна - тонка, прозора, як фарфор. Майже така сама, як у Бонні.

- Ой! Зачекайте, я щойно щось згадала! - вигукнула Бонні, хапаючи Єлену за руку.

- Знаєте, чому навчив мене цього літа мій кузен? - І, не чекаючи відповіді, урочисто заявила: - Він навчив мене ворожити на долоні!

У натовпі почулися багатозначні зітхання та стриманий сміх.

- Смійтеся, смійтеся, - анітрохи не образившись, мовила Бонні. - А мій кузен запевняв, що я ворожу не гірше за справжнього медіума. Ну-мо, дай погляну… - Вона нахилилася над долонею Єлени й уважно в неї вдивилася.

- Краще б ми поспішили, інакше точно запізнимося, - нетерпляче зауважила Єлена.

- Гаразд, гаразд… Отже, ось твоя лінія життя. Чи це лінія серця?

Десь у натовпі хтось не стримався й розсміявся.

- Тихо! - урочисто мовила Бонні. - Зараз я зазирну в невідоме… Так-так… Бачу… Розумію…

І раптом її обличчя зблідло. Різко, ніби її щось вразило до самісінької глибини. Карі очі округлилися, але дивилася вона вже не на долоню Єлени. Здавалося, вона дивиться крізь неї - у щось невидиме й моторошне, що нависло десь за межами звичного світу.

- Ти зустрінеш високого темноволосого незнайомця, - пробурмотіла за її спиною Мередит.

Знову пролунали тихі смішки.

- Так, так… темноволосий незнайомець… але зовсім не високий… - Голос Бонні став далеким, приглушеним, мов із-за води. - І все ж… колись він таки був високим, - додала вона вже розгублено. Її великі карі очі сяяли здивуванням. - Але ж це неможливо, хіба не так?.. - Вона майже відштовхнула долоню Єлени. - Я більше не хочу дивитись.

- Ну все, шоу закінчено, - гучно сказала Єлена, відчуваючи дивну тривогу, змішану з роздратуванням.

Єлена завжди вважала всі ці трюки з ворожінням не більше ніж жартами - звичайною грою у «медіума». Але чому тоді вона так роздратувалась? Невже лише через те, що зранку її щось уже налякало?..

Дівчата рушили до школи, коли раптом їхню увагу привернув глухий рик ідеально відрегульованого мотора.

- Ого! - вирвалося у Керолайн. - Ну й машина!

- Це тобі не просто машина, - сухо уточнила Мередит. - Це Porsche.

Блискучий чорний 911 Turbo повільно котився автостоянкою, вишукуючи місце для паркування. Його рухи були плавні й напружені, як у пантери, що крадеться перед стрибком.

Автомобіль зупинився. Дверцята відчинилися - і дівчата, затамувавши подих, втупилися в постать за кермом.

- Ого... - знову прошепотіла Керолайн.

- Можеш повторити ще раз, - видихнула Єлена.

Зі свого місця вона добре бачила струнке, підтягу́те тіло хлопця. На ньому були потерті джинси - такі, які, мабуть, доводиться ледве не зривати з себе вночі, - обтисло посаджена футболка й шкіряна куртка незвичного крою. Волосся - темне й хвилясте. Але - ні, він не був високим. Лише середнього зросту.

Єлена мимоволі зітхнула.

- І хто ж це, цікаво, наш незнайомець у масці? - поцікавилась Мередит.

Питання було більш ніж доречним - темні сонцезахисні окуляри приховували очі хлопця і майже всю верхню частину обличчя.

- Незнайомець у масці... - повторив хтось, і навколо одразу ж пожвавішали.

- Бачили його куртку? Це ж італійська модель. Такі носять у Римі.

- А звідки ти знаєш? - хмикнула інша дівчина. - Ти ж ніколи далі нашого Рима в штаті Нью-Йорк не бувала.

- Ах-ах! У Єлени знову це вираз обличчя… - протягнула одна з дівчат. - Зібралася на полювання? Темноволосому красунчику середнього зросту варто бути обережним.

- Він зовсім не низький! - палко заперечила інша. - Він ідеальний!

Серед загального гомону раптом виринув голос Керолайн - різкий, як лезо:

- Та годі тобі, Єлено. У тебе ж уже є Метт. Чого ще треба? Що такого можна робити з двома, чого не зробиш з одним?

- Те саме, тільки вдвічі довше, - підкинула Мередит, і дівчата аж захлиналися від сміху.

Тим часом юнак зачинив машину й попрямував до школи. Єлена пильно дивилася йому вслід, а позаду неї дівчата згрудилися в щільну зграйку, мов горобці. На мить її знову огорнула хвиля роздратування. Чи могла вона хоч куди-небудь вирушити без цієї постійної свити?