Розділ 1

4 вересня

Мій любий щоденнику! Сьогодні неодмінно трапиться щось жахливе.

Навіть не знаю, чому я це написала. Просто якесь божевілля. Немає жодної причини для тривоги. Навпаки - тисяча приводів для радості. І все ж...

І все ж я прокинулась о пів на шосту зранку з відчуттям незрозумілого страху. Постійно повторюю собі, що це через різницю в часі між Францією й Америкою. Але хіба це може пояснити такий неспокій? Таку тривогу?

Позавчора, коли ми з тіткою Джудіт і маленькою Маргарет повертались додому з аеропорту, мене охопило якесь дивне, майже неймовірне відчуття. Коли машина звернула на нашу вулицю, я раптом подумала: «Мама з татом чекають нас удома. Можу присягнутись, що вони вийдуть на ґанок або стоятимуть у вітальні, визираючи у вікно. Вони напевно страшенно за мною скучили.»

Так, так, я знаю. Це звучить безглуздо. Божевілля, не інакше.

І навіть коли я побачила, що ґанок порожній, це відчуття мене не полишило. Я піднялась по сходах і почала стукати у двері. Коли ж тітка Джудіт відімкнула замок, я буквально влетіла в будинок і завмерла в коридорі.

Здавалося, я чекала, що зараз мама зійде сходами або з батьківського кабінету вийде тато й покличе мене.

Але тітка Джудіт важко поставила валізу на підлогу, зітхнула й сказала:

- Ось ми й удома.

У цей момент Маргарет засміялася. А я відчула щось жахливе. Розгубленість, якої ніколи досі не знала. Я ще ніколи не почувалася настільки безнадійно загубленою.

Це мій дім. Я вдома. То чому ж усе тут здається мені таким чужим? Наче я зовсім не звідси.

Ось моє ліжко, мій стілець, мій комод із дзеркалом. Але зараз усе це здається чужим, далеким, ніби я не з цього місця.

Учора я просто не мала сил піти на співбесіду.

Мередіт узяла для мене розклад занять, але мені чомусь не хотілося з нею розмовляти. Усім, хто дзвонив, тітка Джудіт казала, що в мене розлад біоритмів після перельоту й що я сплю.

Проте сьогодні мені доведеться побачити всіх. Ми домовились зустрітись на автобусній зупинці перед школою. Може, саме тому я така налякана? Хіба я їх боюся?

Єлена Гілберт відірвалася від щоденника. Поглянувши на останній рядок, вона похитала головою. Ручка завмерла над невеличким записником у синій оксамитовій обкладинці. А тоді Єлена раптом жбурнула і щоденник, і ручку в бік великого еркера, де вони відскочили від вікна й впали на широкий підвіконник.

Що за нісенітниця!

З яких це пір їй, Єлені Гілберт, стало страшно зустрічатися з людьми? Та й коли вона взагалі чогось боялася?

Єлена підвелась і дратівливо запахнула червоне шовкове кімоно. Вона навіть не глянула у витончене вікторіанське дзеркало, що висіло над вишневим комодом. Вона й так чудово знала, що там побачить. Звісно, себе - Єлену Гілберт, струнку, світловолосу красуню, законодавицю мод у старшій школі імені Роберта Лі, об’єкт захоплення всіх хлопців і зразок для наслідування для дівчат. От тільки зараз її обличчя було незвично похмурим, а губи щільно стиснуті.

«Гаряча ванна, чашка кави - і я прийду до тями», - подумала Єлена.

І справді, повільний ранковий ритуал вмивання та вдягання заспокоїв її. Вона не поспішала, перебираючи нові речі, привезені з Парижа. Нарешті вибрала рожеву блузку та білі полотняні шорти - у цьому вбранні вона нагадувала вершкове морозиво з малиновим сиропом.

«Я б зараз не відмовилась від морозива,» - подумала Єлена, і дзеркало тут же відобразило її замріяно-усміхнене обличчя.

Нещодавній страх розтанув, принаймні на якийсь час.

- Єлено! Ти де? До школи запізнишся! - долинув знизу голос тітки Джудіт.

Єлена ще раз провела щіткою по шовковистих локонах і перев’язала їх темно-рожевою стрічкою. Узявши рюкзак, вона спустилася на кухню.

Унизу чотирирічна Маргарет з апетитом їла кашу, а тітка Джудіт, як завжди, поралася біля плити - і, як завжди, щось там пригорало. Вона належала до тих жінок, які завжди виглядають схвильованими, хоча невідомо, з якого приводу. Її худорляве обличчя виражало змирення, а неакуратно заколоте волосся стирчало врізнобіч. Єлена поцілувала її в щоку:

- Усім доброго ранку. Пробач, але снідати не встигаю.

- Ні-ні, Єлено, ти не можеш іти без сніданку. Тобі треба добре харчуватись...

- Я обов’язково з’їм пончик перед заняттями, - весело кинула Єлена.

Поцілувавши скуйовджену голівку Маргарет, вона попрямувала до виходу.

- Але, Єлено...

- Після школи, мабуть, зайду до Бонні чи до Мередіт, тож не чекайте мене на обід. Бувай!

- Єлено!

Але дівчина вже була біля вхідних дверей. Вона зачинила їх за собою, заглушивши протести тітки Джудіт, і вийшла на ґанок.

Вийшовши надвір, Єлена раптом зупинилась.

Усі тривожні відчуття ранку знову накотилися на неї - ті самі, знайомі, немов примари з недавніх снів. У грудях прокинулася тривога, що дедалі більше нагадувала страх. І гнітюча впевненість: ось-ось станеться щось жахливе.

Кленова вулиця була безлюдна. Високі вікторіанські будинки стояли мовчазні, насторожено нерухомі - здавалося, всередині давно вже не лишилося життя, наче то були лише порожні декорації забутої кіноплатформи. Здавалося, що за стінами ховаються не люди, а якісь невідомі, моторошно допитливі істоти.

Здригнувшись, Єлена підняла голову й поглянула в небо. Воно мало дивний, матово-молочний відтінок - густе й гладеньке, наче величезна перевернута чаша, що зависла над світом.

Повітря стало щільним, майже в'язким. Кожною клітинкою тіла вона відчула на собі чийсь пильний, нав’язливий погляд.

І раптом - щось темне майнуло в гіллі старої айви, що росла перед будинком. Єлена примружилася, вдивляючись.

Це була ворона. Вона сиділа нерухомо в гущавині темно-зеленого листя й не зводила з дівчинки погляду. Єлена, мов зачарована, застигла, втупившись у птаха. Ще ніколи в житті вона не бачила такої великої, блискучої ворони з пір’ям, що переливалося воронячо-чорним з відтінком синього, мов веселка у нічному небі. Усе в ній було чітким, майже надто реальним: темні міцні кігті, гострий дзьоб, блискучі, холодні очі - чорні, мов обсидіан.