Зореліт чекав на посадковому майданчику

Зореліт чекав на посадковому майданчику. Корабель, на якому він прилетів, уже прибрали. Напевно, направлять на найближче сонце, і Руслан Колісниченко поповнить і без того чималий список безвісти зниклих.

Але так не можна! У нього є друзі, знайомі – впливові люди!.. Не впливовіші за Поводиря. Цікаво, він сам – Поводир – з'являється в цій резиденції, відвідує людину, яка створила його і зробила найвпливовішим індивідуумом в освоєному космосі.

На зорельоті йому виділили каюту. Окрему, комфортну, з дверима, що замикалися зовні.

Камера. Обставлена, з гарним інтер'єром, але камера. Звикай.

Напевно, не він перший зрозумів, докопався до правди. Цікаво, для таких, як він, створили особливу в'язницю з камерами-одинаками. Або їх тримають гуртом, для обміну, так би мовити, досвідом. Головне, щоб цій досвід не виходив за стіни в'язниці.

Політ тривав близько доби. Це правильно, в'язниця має знаходитися, неподалік резиденції Нуразбекова, щоб не витрачати на відпрацьований матеріал зайвого пального.

Там, куди його привезли, була ніч. Можливо тут завжди ніч. Малюнок зірок нічого не сказав Руслану, та він і не особливо був сильний в астрографії.

Посадили до машини. Рушили.

Скло не затінювали, очі не зав'язували.

Місто.

Звичайне місто. Ліхтарі на вулицях, неонові вивіски: "Продукти", "Працюємо цілодобово", "Бар". Люди, звичайні люди на вулицях. Переважно молодь, що не дивно з огляду на час доби.

Невже, тих, хто здогадався про справжній стан речей, набралося ціле місто? Або вони обслуговують в'язницю, таку собі сіру залізобетонну будівлю в центрі. Або навіть не здогадуються, а в'язниця перебуває десь під землею. На глибині кількох поверхів… залізобетонна.

Машина зупинилася на околиці – ліхтарів та людей менше, у районі одно-двоповерхові акуратні будиночки.

Двері машини відчинилися, перед Русланом був підстрижений газон, кам'яна доріжка вилася по траві, упираючись у засклені двері будинку. Одноповерхового.

М'яке світло зсередини висвітлювало пару вікон.

– Йди.

Чи не перші слова, вимовлені його конвоїрами.

І Руслан пішов. Злегка петляючи, повторюючи всі вигини бруківки.

Точно – під землею! А це – замаскований вхід! Як у тому фільмі… як його… «Оселя…».

Двері легко відчинилися, але охорони за ними не спостерігалося. Так і має бути, щоб не викликати, так би мовити, підозри в місцевих. Втім, якщо й викличуть, що їм до думки народу!

Зачинивши двері, Руслан нерішуче потоптався на порозі. Ну і куди тепер? Чи ув'язнені тут самі йдуть до своїх камер, самі заходять, зачиняють двері.

Не придумавши нічого кращого, він повернув праворуч. На світ.

Це виявилася кухня. Пасторальна така кухонька, наче з серіалів, які зображують затишний побут щасливих сімейств.

Відсунувши, Руслан опустився на плетений зі жовтої лози стілець з високою спинкою.

Треба ж – Марта любила такі стільці. У будинку її батьків взагалі все було плетене. Навіть рамки до фотографій.

– Привіт.

Руслан здригнувся. Голос – жіночий. На диво приємний і напрочуд знайомий. Мурашки пробігли тілом. Раніше читав, не розуміючи, думав не дуже вдале порівняння, тепер сам відчув.

Він здригнувся.

Він обернувся.

Вона стояла в дверях, обійнявши себе за плечі, наче замерзла.

Марта.

Першим поривом було вскочити, обняти, притиснути до себе. Боже! Скільки він мріяв про цю зустріч! Незліченну кількість разів програвав подумки, вигадував ситуації одна неможливіша за іншу. Ситуації, в яких вони, неймовірним поворотом долі, могли б знову зустрітися.

І ось воне – довгоочікуване побачення.

– Доброго дня, – власний голос пролунав майже невпізнанно. І ледь чутно.

Вона почула. І підійшла. Перша. Припала, притиснувши його голову до своїх грудей.

Як гарно! «Ну так, вона ж телепат», – майнула думка. Отже, зрозуміла, прочитала його стан.

Як же добре, що Марта телепат!

Руслан підвівся, плетений стілець тихо рипнув, Руслан обвив плечі, талію дівчини своїми руками, закопався обличчям у руде волосся, вдихаючи трохи змінений, але все одно знайомий запах.

Він хотів, він дуже хотів її поцілувати, проте не наважувався. І дівчина знову прочитала думки чоловіка, чи жіночим чуттям зрозуміла його стан. Їхні губи з'єдналися. Поцілунок, простий поцілунок, дотик рухливих ділянок обличчя. Але як багато в ньому, якщо ти цілуєш кохану людину, і якщо вона відповідає тобі взаємністю…

Взаємністю!

– Ти… – Руслан насилу відірвався, – у тебе хтось… – треба ж, він нарешті обіймає кохану дівчину, він, можливо, за кілька хвилин до загибелі чи в'язниці, а його хвилюють такі речі.

«Вона – мати сімейства… адже, скільки років минуло… у неї троє дітей та товстий лисий чоловік…»

– Він не лисий.

Біль! Проста фраза, і навіть зовсім необразлива, але скільки болю вона здатна завдати.

Пустотливі вогники пішли з очей Марти.

– Вибач! Вибач, я пожартувала… не втрималася, – губи, її губи почали покривати обличчя Руслана поцілунками, – немає в мене ніякого чоловіка, і дітей немає.

Тільки коли вона зрозуміла, відчула, що його відпустило, дівчина припинила цілувати.

– Ні?

Проста фраза, але скільки щастя вона здатна принести.

Але перший шок, перші хвилини щастя минули. Руслан згадав, як опинився тут, хоч усе ще не розумів, чому.

– Це…

– Це – Бестер – планета телепатів, – підтвердила його здогад дівчина.

– І це…

– І це – мій дім. А тепер і твій, якщо захочеш залишитися тут.

Захочеш! Та він мріяв про це останні шість років.

– Але, як же…

– Ні, тебе не стратять і не запроторять до в'язниці.

Як же важко і легко розмовляти з телепатом.

– Але... – Марта зніяковіла, – натомість ти проведеш решту життя тут, на Бестері.

«Залишок життя».