ЩОДЕННИК КАТА

ЩОДЕННИК КАТА

Щоденник ката добігав кінця, залишилося всього кілька аркушів. Ось він – один із останніх.

«Чи думав я про те, що зраджую своїх?

Думав.

Але зраджуючи, я рятую людей. Тисячі життів, таких як я, адже, що б не думали, я – людина.

Одне зігрівало душу, якщо прийняти, що кати мають душу, Джо Бугатті я так і не стратив. На моїх руках немає його крові. Слабка, але втіха, бо мої руки заплямовані іншою кров'ю. Кров'ю сотень невинних. Чи рівноцінний це, правильний обмін? Не знаю. Чи існує найменше зло. Вбити одного, щоб урятувати двох. Десять. Сотню. Де закінчується злочин та починається милосердя? Яким має бути співвідношення, щоб жертва виявилася прийнятною? І чи існує воно у природі це співвідношення?

У нас, катів, загострене почуття справедливості. Нас спеціально виховали такими. Інші кати, телепати. Собі на смерть.

Все життя, наскільки дозволяли мої сили та знання, я боровся зі злочинами, вимірюючи їх за загальноприйнятими, хоча й не завжди справедливими критеріями.

Те, що я дізнався, з'ясував – є злочин. І я мушу, зобов'язаний з ним боротися. Мене зробили таким, то пожинайте плоди».

Руслан Колісниченко відклав листок. Далі йшов переказ розмови. Діалогу, який перевернув світ чверть сторіччя тому.

Він чув його запис. Не один раз. Багато залишалося незрозумілим, і не тільки для Руслана. Тепер, здається, зрозумів, чи, як люблять висловлюватись письменники детективних романів, а тепер ще й кати: «Частинки головоломки почали ставати на свої місця».

Руслан не читав рукопис. Натомість він знайшов, та вивів аудіо запис розмови.

Тієї самої.

Два голоси.

Молодий та старший.

Чоловічі.

– Відклич, – каже той, що старший.

– Як ви пройшли? – нотки здивування. – А-а зрозуміло. Скористалися своїм даром.

– Швидше прокляттям.

– Даром, саме даром! Це люди, звичайні люди своїм ставленням, своїми страхами та комплексами перетворили його на прокляття! А це є дар, чергова ступінь еволюції!

– І ті, хто не зійде на наступний щабель, мають відсіятися, – у голосі немає іронії, чи знущання, просто констатація факту.

– Саме так! Динозаври витіснили комах, ссавці – динозаврів, Homo Sapiens, вставши на задні лапи, підім'яв під себе весь світ. Тепер настала його черга.

– Homo Erectus .

– Що?

– Мавпа, вставши на задні лапи, стала Homo Erectus – людиною прямоходячою, яка лише через півтора мільйона років стала розумною.

– Пройшов черговий мільйон, і тепер наш вид перетворюється на Homo Telepaticus .

– Ви тільки вирішили допомогти. Підштовхнути, так би мовити, природу.

– Телепатів все більше, процес, як і прогрес, як і еволюція неминучі, і не залежать від твого чи мого бажання. Ти сам – кат, вбиваючи злочинців, хіба не сприяєш природному відбору.

– Злочинців, але не безневинних людей.

– Невинних немає, у природі. Ти, я, всі ми винні тією чи іншою мірою. Те, що за цю провину не карають смертю, лише загальноприйняті норми чи помилки. Але так само, як і інше, прийняте суспільством, вони легко можуть бути змінені або відкинуті. І тоді, те ж суспільство буде вмиватися сльозами розчулення, слухаючи сповідь розбещувача малолітніх, і шалено обурюватися, вимагаючи вищого заходу для безквиткового пасажира в громадському транспорті. Згадай, згадай телепатичні бунти. У чому, в чому винні люди, які загинули багато років тому! Тільки в тому, що вони відмінні від інших? Або в тому, що можуть бачити, відчувати суть індивідуума. Суть, яку він ретельно приховує за правильними словами та благочестивими вчинками. Приховує навіть від себе.

– Чудова промова. Я багато раз чув подібні до неї. Іноді вимовляв сам.

– У такому разі, що ти тут робиш?

– Рятую. Людей. Намагаюся врятувати. Ви чудово все розрахували. Взяти немовля, навчити його, як пройти тест Майерса, щоб ніхто навіть не запідозрив у ньому телепатичні здібності.

– Так, вчителі завжди були зі мною. А ось прийомні батьки – не любили. І я, як телепат, знав це, але змушений був прикидатись. Ти не уявляєш, як важко для дитини знати, що тебе не кохають. Пластична операція зробила мене копією їх сина, але все одно я був для них завжди чужий.

– І ти їх убив.

– Це було неминуче. Нам потрібен був доступ до грошей Бразінського. До того ж, на хвилі жалості, я виграв свої перші вибори та увійшов до парламенту.

– Я пам'ятаю, Віктор Бразінський – наймолодший парламентарій в історії, а потім і наймолодший міністр.

– Натовпом так легко керувати. Думаєш, телепатичні бунти були випадковими? Як же! Ми з'ясували, що за ними стояли великі корпорації.

– Тепер схожу різанину влаштовуєте ви. Відклич, відклич «Бакскар» і того, хто керує установкою, яка викликає сонячні бурі. Нехай не вмикає! Загинуть люди!

– Ескадра адмірала Нагано вже приречена. Проте Співдружність не загине. Її врятуємо ми – телепати. Підрозділ наших побратимів встигне саме до кінця бурі і до початку битви. Які ж вони молодці!

– Вважаєш, люди після цього приймуть нас?

– Ми вже давно готуємо та удобрюємо ґрунт. А на хвилі загальної ейфорії, тріумфу від перемоги… із суспільством можна робити, що забажаєш. Недовго, але можна, якраз достатньо для знаючих. Телепати увійдуть до уряду, армії, флоту, поліції, розвідки, у всі інститути та сфери Співдружності. Звичайно, дехто схаменеться, заб'є тривогу, але поки вони зрозуміють, буде вже пізно. Це стане наш світ! Пропаганда в новинах та на розважальних каналах, інших засобах масової інформації; з часом стане соромно не бути телепатом, і люди почнуть стидатися своєї звичайності. Все розраховано, і процес уже запущено. Зі мною, чи без мене його не зупинити.

– І "Бакскар" підніметься з поверхні Еппли, направить промінь, або що там, на місцеве сонце, і сонячна буря знищить людську ескадру.