Міжпланетна лотерея пропонує

Міжпланетна лотерея пропонує унікальну можливість всім гравцям, незалежно від їхнього місцезнаходження у Всесвіті, придбати лотерейні квитки та взяти участь у найбільших розіграшах, таких як "Мега Шара", "Понад Лото", "Бінго Бонго" та багатьох інших. Розмір призового фонду у тиражах цих лотерей зазвичай сягає десятків мільйонів кредиток. Ви можете купити лотерейні квитки, або зробити ставку, не виходячи з дому, прямо з Вашого комунікатора, скориставшись нашими програмами та спеціальною безпечною формою.

Гучну назву «планета», Гіз носила дуже умовно. Астероїд. Так, величезний, але астероїд з купою надзвичайно дорогих примочок в товщі і на поверхні, що забезпечували атмосферу, гравітацію і більш-менш прийнятну орбіту цього дива інженерної думки.

У свій час у середовищі багатіїв було модно купувати собі, подібні до цієї, маленькі планети, перекроювати на свій смак і лад, і жити там такими собі самітниками у власному світі, періодично наносячи візити ввічливості в аналогічні маєтки сусідів.

Мода, як їй і властиво, швидко пройшла, а планетки залишилися.

Здебільшого кинуті мешканцями, з відключеними установками, вони кружляли заданими орбітами – розкішні пам'ятки людської пихатості.

Гиз не був покинутий. Більше того, він, якщо так можна висловитися, процвітав. Принаймні, з того місця, де стояв Руслан Колісніченко, відкривався погляд на дикий луг, вкритий різнотрав'ям, а праворуч розкинувся мішаний ліс, який вже починав жовтіти. Осіннє листя на деревах і квіти на лузі разом виглядали красиво, але якось незвично.

Від посадкового майданчика, через луг вела втоптана стежка – жодної плитки та навіть каміння. Звичайно, господарі могли собі це дозволити, адже дощ лився лише на замовлення, та й падав, куди накажуть.

Величезний розлогий особняк із двома крилами з потрісканого, навмисно зістареного каменю, не особливо вразив Руслана. Свого часу він надивився на житла багатіїв, до того ж так давно вже не будували. Поєднання скла, металу, кераміки та пластмаси – ось останній крик моди! Втім, знаходилися злопихачі, які стверджували, що все це вже було, і нове лише добре забуте старе.

Звичайно, на дверях жодних дзвінків. Лише кований молоток із начищеної бронзи зі стилізованою літерою « N » у центрі, оточений усілякими листочками, квіточками і навіть парою пузатих амурчиків, чомусь із ріжками.

Руслан постукав.

Звичайно, про його прибуття знали, та й як можна не помітити корабель, що самотньо приземлявся на невеликій планеті.

Та він і попереджав, домовлявся.

О-о, домовлявся, чого йому варто було домовитись про зустріч… та нічого!

Він ще раз набрав номер резиденції і попросив передати містеру Нуразбекову, що хоче поговорити з ним про його замовлення Хардкванону.

Звичайно, у свої сто сімнадцять, старий міг остаточно вижити з розуму, міг просто не згадати, хто такий Хардкванон, а міг і не мати до цього жодного відношення, а всі здогади – плід надто буйної, письменницької фантазії Руслана.

Все могло бути.

Однак сталося, що сталося – за півгодини йому зателефонували і повідомили, що містер Лев Нуразбеков прийме його.

Як там казали древні: « Alea iasta est ». Або пан, або пропав. Хоча який він пан. Вкотре – в десятий, у сотий раз Руслан ставив собі питання: навіщо, навіщо він це робить? Марта? Хвилююче розкриття найбільшої таємниці? Пошук справедливості? Все разом?

Двері відчинилися.

Непорушний дворецький, уже бачений Русланом на екрані, височів за порогом.

– Містер Колісниченко, містер Нуразбеков чекає на вас!

Ну от і все.

Руслан погано пам'ятав інтер'єр, як і весь шлях будинком. Кудись підіймалися, потім йшли довгим коридором, повертали, знову підіймалися.

Будинок не був порожнім. Дорогою траплялися слуги: чоловіки, жінки, навіть діти, які весело ганяли нескінченними коридорами. Штучне сонце астероїда через високі вікна приємно розцвічувало нутрощі яскравими фарбами. Не так він уявляв собі оселю людини, яка обплутала павутинням своїх задумів увесь світ...

Двері, звичайні двері, не відрізняються від багатьох. З дверей виходить дівчина, вона чимось нагадує Марту. Серце Руслана і без того б'ється вдвічі швидше, тож на появу незнайомки Руслан не реагує.

– Як він? – у голосі дворецького непідробне зацікавлення.

– Як завжди, – не формальна відповідь, в її голосі справжня радість. - Зробіть ласку, не дуже хвилюйте – це вже до нього, до Руслана.

Не хвилювати! Та він сам зараз непритомніє. Що тоді робитимуть? Дихання рота – в рот? Особисто ця чудова незнайомка… про що він думає…

Дворецький вказує Руслану на двері.

– Прошу вас, і… постарайтеся не хвилювати.