ЩОДЕННИК КАТА

Два дні. Андрій Зайкін сказав, що відповідь на запит доведеться чекати два дні.

Я пам'ятаю ці два дні. О-о, нетерплячка розривала мене. Кату часто доводиться чекати. Поки справа пройде інстанції, зустрічі з ув'язненим, візування вироку. Але це, якщо так можна висловитися, робочі моменти, ті, що не стосуються ката особисто. А тут – справа стосувалася мене. Або не зовсім мене… принаймні мені було не байдуже. Ось, виявляється, як почуваються жертви перед зустріччю з телепатом, адже справа теж стосується їх… особисто.

Що я несу! Вони, напевно, бажають, щоб хвилини розтяглися в години, я ж, навпаки, залюбки стиснув би добу до шістдесяти секунд.

Єдиний порятунок – візор, допомагав слабо, тим більше, що розважальні канали я не дуже люблю, а новинні на різний лад обсмоктували одне й те саме.

До планети Еппла рухався наш флот. Майже весь, на чолі з адміралом Нагано, навіть нещодавно сформований підрозділ із телепатів, не закінчивши навчальних маневрів, спішно летів на возз’єднання.

Під загрозою неминучого возз’єднання, тільки в іншому сенсі, з боку Яніса наближався їхній флот. Як звали ворожого адмірала, я не запам'ятав, та ніхто особливо і не цікавився.

Коментаторів, аналітиків, журналістів, експертів більше турбували питання:

«На що розраховують ці вискочки?»

«Як збираються боротися з махиною Співдружності?»

«Та в них і кораблів сучасних немає».

«І не може бути, вони ж тільки баранів пасти вміють».

«Чи велика честь у перемозі над таким слабким противником?»

«Нехай думають перед тим, як зв'язуватися».

«І іншим перекажуть!»

І далі у тому ж ключі по всіх каналах. Букмекери навіть ставки брали один до десяти на перемогу Співдружності.

Від нудьги та очікування я дійшов до того, що був готовий поставити на Яніс.

І ось, цілком випадково, на одному з каналів, у програмі кримінальної хроніки: «Сьогодні вранці відомого у деяких колах Сергія Светіна знайшли у власному будинку із проломленим черепом. Пан Светін працював консультантом у кількох великих фірмах і був телепатом. Поки що незрозуміло, чи пов'язаний замах із професійною діяльністю потерпілого, чи є наслідком зведення особистих рахунків. Пан Світін доставлений до Центральної районної лікарні та поки що не приходив до тями. Лікарі описують стан пацієнта як нестабільний…»

Я зірвався із місця.

Не люблю лікарні. Заради справедливості, не зустрічав людину, яка їх любить. Хіба що захоплені підлітки, які мріють стати лікарями. Та й те їхнє уявлення про лікувальну установу сформоване мелодраматичними серіалами, на кшталт «Швидка допомога», або ситкомами, на кшталт «Клініка», але аж ніяк не знанням реального стану речей.

А реальність така, що від великої кількості, щоденного спостереження людського горя черствієш і душею, і думками. І колись мрійливі молодики перетворюються на закостенілих прагматиків, і це ще кращий варіант у порівнянні з холодними циніками.

Цього на операційний стіл, цього в реанімацію, а цей зачекає. Ну а цей – вже не житиме. І померлий пацієнт не викликає біль і безсонну ніч, бо ти теж жива людина, і серце в тебе одне, і за всіх воно боліти не може. Ну а ті, у кого болить – ті довго не живуть, або не працюють.

Пишу про медиків, а перед очима стоять кати.

Каюся, я скористався своїм даром телепата. Спочатку, щоб дізнатися у реєстратора, в яку палату поклали Сергія, потім для того, щоб подолати нехитру охорону біля дверей і проникнути всередину. Мій стан і неспокій за друга були вибаченням.

Він лежав, обліплений датчиками, сірі бинти огортали голову, залишаючи відкритим обличчя. Бліде, наче обсипане борошном. Сергій все ще був непритомний. І не екрани апаратури, в яких я нічого не розумів, сказали мені про це, а дар телепата.

Ну і що я тут роблю?

Судорожно викликаючи флаеротаксі, летячи через усе місто, пробираючись до палати, якось не замислювався про це.

Навіщо?

Чим можу допомогти другу? Ну, хай не другові, але дуже гарному знайомому.

Що зможу зробити такого, чого не зробили кваліфіковані медики.

Втім, дещо можу.

Дивно, як бездарно у нашому суспільстві використовують дар телепатів. Щоб менше помічати і майже не думати, з нас вирішили зробити катів. Але ж ми можемо спілкуватися і з людьми, які непритомні. Не повноцінно, скоріше образами, але можемо. Іноді і образи нечувана розкіш. Наприклад – дізнатися, де хворий залишив якийсь документ, скажімо – заповіт, про кого він думав перед травмою, сказати останнє «люблю», це теж важливо. Або… впізнати нападника.

Я потягнувся до Сергія. Калейдоскоп, вихор образів та асоціативних ланцюжків. Одні переростали в інші з неймовірною швидкістю. Найчастіше з'являвся один, одне... обличчя. І це обличчя належало Джо Бугатті.

Я виринув із голови Сергія. Джо Бугатті, невже це він... Сергія. З усією певністю сказати не можна було, надто складна штука мозок. Але те, що вони зустрічалися незадовго до травми Светіна, – точно. Сперечалися – ще точніше. Бугатті щось вимагав від Сергія. Той відмовлявся… точніше сказати було не можливо.

Зустрічалися… але, що може пов'язувати цих двох. Біглого, по суті, злочинця та успішного бізнесмена.

Ось приблизно в такому стані, там же в палаті, мене застав дзвінок Зайкіна.

Не зійшовши навіть до привітання, майор кинув коротке: «Приходь!»

І я пішов.