Особини, що відрізнялися

Особини, що відрізнялися, якщо завгодно – виродки, були завжди. В якихось часах і місцях їх шанували, навіть обожнювали, десь шкодували, десь використовували.

І люди, з розвиненим шостим, сьомим, двадцятим почуттям, люди, які вміють читати думки, люди, які відчувають магнітні поля та електронні імпульси, люди, які вміють те, чого не може більшість, знаходили своє місце в суспільстві, хай навіть це місце і на підмостках естради чи арені цирку.

Чому ж сьогоднішні телепати перебувають у якомусь, я б сказав, особливому становищі.

Рауль Чанг Іван Хардкванон – доктор біологічних, фізико-математичних та хімічних наук, Глосівська премія за досягнення у галузі генетики. Дійсний член півдесятка академій наук у такій же кількості зіркових систем. Точніше – колишній член. Коли стало відомо про справжні джерела його доходу, доктору відмовили у членстві майже всі академії. За одним винятком, і то арденська Академія була надто далеко від центру, щоб останні новини доходили досить швидко. А коли дійшли… Рауля Хардкванона вже не було в живих, що де-факто та юре виводило його зі складу.

Саме цю людину комп'ютер космопола впізнав на записі, надісланому Русланом Колісниченко.

Навмисно чи випадково він тримався у тіні, точніше на світлі. Світлі, що било з люка, окреслюючи лише силует, не дозволяючи людському оку розгледіти обличчя. Проте, для сучасного комп'ютера-фізіономіста немає перешкод. І одним із людей, який супроводжував майбутнього Поводиря на Янісі, був саме Рауль Хардкванон.

Вчений-злочинець, оголошений космополом у всепланетний розшук, і врешті-решт схоплений і страчений на далекій планеті Париза понад п'ятдесят років тому.

Перше та законне питання – що робила ця людина в компанії людей, які привели до влади Поводиря. Людей, за якими, як знав Руслан, стояв фонд Нуразбекова?

Однак, варто було навіть швидко передивитись біографію академіка Хардкванона, і питання відпадало саме собою. Більше того – біографія давала відповіді багато на що.

Хардкванон був компрачикосом, за що і постраждав. Людиною, яка створювала за гроші генетично модифікованих людей. Не обов'язково виродків. Всупереч загальноприйнятій думці, компрачикоси досить щільно співпрацюють або співпрацювали з різними корпораціями, в основному видобувними та геологорозвідувальними. Створіння, здатні більш-менш непогано почуватися, скажімо, у метановій атмосфері, та ще й працювати цілодобово, та ще й сліпо підпорядковуючись керівництву – мрія господаря. Особливо, якщо працівники працюють за їжу, воду, та задоволені своїм становищем.

Ще компрачикоси вирощували дітей і свійських тварин, замість загиблих чи хворих, практично з будь-якого генетичного матеріалу.

Ну і, звісно, виродки. Для цирків, для особняків багатіїв та палаців правителів, для приватних «колекцій» та експериментів.

Хардкванон був компрачикосом. Видатним, якщо не найкращім. Легенда у своєму середовищі.

Руслан чув це ім'я раніше. Від полковника Зайкіна, а йому, у свою чергу, повідав кат, а йому вмираючий компрачикос, що вивів хлопчика-телепата, зданого в притулок на планеті Шивана. Якщо вірити цьому компрачикосу, у незвичайному замовленні він керувався напрацюваннями Хардкванона. Доробками та відкриттями, які той зробив, виконуючи незадовго до цього аналогічне замовлення. Тобто також створюючи дитину-телепата.

Майбутнього Поводиря!

На відсталій планеті, та ще не облагородженої законом проти телепатів, людина, яка читає думки, легко змогла б зайняти досить високе становище. Що, втім, і сталося.

Відкриття пояснювало і сьогоднішнє ставлення до телепатів, їхнє повсюдне виявлення та ізоляція на Бестері. Поводир просто боявся конкуренції, як і викриття своєї справжньої природи.

Все стало на свої місця. Частини головоломки поєдналися в ціле. Не так уже й складно. Полегшення, як і задоволення, попри очікування, це не принесло.

Ну дізнався він, що Поводир телепат – що з того? Ну, спонсорував його фонд Нуразбекова, так і це за великим рахунком не кримінал. А якщо і кримінал, чи можна застосувати це до людини, яка сама пише та встановлює закони?

Єдине питання так і залишилося без відповіді. Може, найголовніше питання. Питання, яке не давало спокою Руслану з того самого моменту, коли він дізнався, хто стоїть за всім цим.

Навіщо?

Для чого старіючій і заможній людині замовляти якомусь компрачикосу дитину-телепата? Навіщо, вкладаючи чималі кошти, піднімати цю дитину над іншими. Навіщо робити Поводирем.

Йому що від цього! Йому, який так і не побачить вінця своєї праці, кому залишилося жити... А до речі, коли помер філантроп-мільярдер Лев Нуразбеков. Чи застав він своє створіння Поводирем, чи одноосібним правителем Яніса, чи…

Руслан звернувся до бази даних. Так – дата народження… на момент прибуття дитини-телепата на Яніс, якщо він правильно приплюсував, Леву Нуразбекову було шістдесят два роки, отже, коли юнак став царем, або як там, – вісімдесят сім, втім, це він вже вираховував, а коли… звичайної в таких випадках дати смерті не було. Помилка! Якби все приплюсувати, на сьогодні Нуразбекову виповнилося б сто сімнадцять. Але ж стільки не живуть! Або живуть…

Бути не може!

Руслан вивів запит на місце проживання, і комп'ютер видав йому: планета Гіз, резиденція Блуа, був і номер.

Немов у півсні Руслан набрав його.

– Е-е, будинок містера Нуразбекова?

– Так, – чоловік на екрані був уособленням зверхності та незворушністі. Заробітна плата хороших дворецьких доходила до кількох мільйонів на рік, змагаючись із доходами топ менеджерів та керівників корпорацій.

– Можу я поговорити з, е-е-е, містером Нуразбековим. Левом Нуразбековим, – про всяк випадок уточнив Руслан.

– Містер Нуразбеков уже багато років нікого не приймає і ні з ким не розмовляє.

– Е-е-е, як він почувається?

– Чудово!

Зв'язок перервався.