Якось старого жерця запитали

Якось старого жерця запитали:                                                  

– Ми чули, що в минулому, у далеку давнину траплялися такі випадки. Бог ходив по землі, і люди бачили його на власні очі, зустрічали його і розмовляли з ним. Що ж трапилося тепер? Чому ми більше не можемо бачити Бога? Куди він сховався? Чому забув землю і більше не підтримує за руку людей, що спотикаються у пітьмі? Адже раніше він, бувало, робив це.

Старий жрець подивився на тих, хто запитував, і сказав?

– Бог і зараз там, де був, він, як і раніше, серед людей. Просто люди забули як схилятися так низько, щоб побачити його.

– Ай, ай, дев син дева, Акбай, хлопчику мій, праворуч, заходь праворуч, в купу їх, в одну купу і Берту, штовхни Берту!

Старий на ім'я Юлдуз звично пас овець, звично покрикуючи на собак і головного винуватця всіх бід – облізлого козла, який, як і раніше, невідомо, що робив у овечому стаді.

Акбай повернувся до вогнища, на якому в закопченому казані доходило ароматне вариво – щось середнє між розбавленою кашею та загуслим супом.

Старий перемішав його дерев'яною ложкою, зачерпнув трохи, втягнув рідину сухими губами, не забуваючи після цього ними ж поцмокати.

– Допоможи, – узявшись за кінці прута, вони зняли казан з вогню.

Протягнувши гостю ложку, Юлдуз присунувся до казана і почав обережно сьорбати.

Хоча Руслан і перекусив ще в зорельоті, вид пастуха, з апетитом поїдаючого страву, та сам аромат їжі викликали рясне слиновиділення і тихе бурчання живота.

Присунувшись і собі, Руслан Колісниченко запустив ложку в казанок.

– Ви розповідали... коли вперше побачили Поводиря... ну, хлопчиком... на зорельоті, – страва була гаряча і доводилося говорити, широко відкривши рот і часто дихаючи.

– Розповідав, – погодився Юлдуз.                                                          

Руслан приземлився на космодромі Ясріба, взяв напрокат флайєр і прилетів у село, а після розпитувань, сюди, на пасовище, встигнувши до обіду.

Особа Поводиря, нікому невідомого хлопчика, який став найвпливовішою людиною у відомій частині людської галактики, не давала спокою.

У фінансових документах фонду Нуразбекова не знайшлося жодного рядка про той, перший корабель і перший рейс, який привіз юного Поводиря на Яніс. Та й не могло бути, бо фонд Нуразбекова було засновано через два роки після можливого прибуття. Можливого, бо ніхто, крім старого пастуха, не міг підтвердити його справжність. А пастух ... може статися, придумав все, щоб розважити заїжджого туриста, або впав у старече недоумство, на кшталт власної кіберсобаки Берти.

– Акбай, штовхни Берту!                                                                                 

Ось, саме до його думок.                                                                                     

– Якісь подробиці можете згадати, ну там марку корабля, номер… – вариво трохи охололо і їсти стало набагато легше.

– Ні, та й навіщо, та й не знав тоді я такого. Думав, справді Арамазд Всемогутній сина свого прислав.

Глухий кут. Зізнатися чесно, Руслан не особливо й розраховував, але все ж таки… хоч страви місцевої скуштував…

– Акбай, штовхни Берту!                                                                     

– Стривайте, – несподівана думка на якийсь час заглушила навіть почуття голоду. – Пам'ятаєте, ви згадували, собаки тоді були з вами.

– Коли?                                                                                               

– Під час сходження Поводиря, сина Арамазда.                             

– Ну, були.                                                                                       

– Ці самі?                                                                                           

Старий похитав головою.                                                                                    

– Ай, ай, ай, погано ти мене слухав. Я ж казав – ще дід мій пас кіберсобаками, і мій батько...

– Ви їм пам'ять чистите?                                                                                          

– Пам'ять, яку пам'ять? Та й як можна чистити. Пам'ять, вона ж не кімната, щоб узяти цей, як його, віник – і підмести.

– Пам'ять кіберсобак, якраз та сама кімната, яку потрібно… втім, не важливо. Можете покликати… Берту, хай буде спочатку Берта.

Старий коротко свиснув, і чотирилапий робот, порипуючи суглобами, прибіг на його поклик.

Звісно, собаками вони називалися дуже умовно. Не за зовнішність, а за функціями, що виконували ці створення інженерів минулого.

Підбігши, Берта дуже до речі «зависла».

Руслан пошукав панель управління, вона опинилася на правому боці робота, якраз між телескопічними вусиками електрошокера та ебонітовим паростком незрозумілого призначення.

Пластикова захисна панель не хотіла відкриватися, і довелося застосувати ніж.

– Гей, гей, ти це, як його, що там робиш? – захвилювався Юлдуз.                    

– Зараз, – Руслан синхронізував собаку зі своїм комунікатором.                        

Як і думав, пам'ять нещасного створіння виявилася заповнена під зав'язку, до того ж давно. Не дивно, що вона постійно зависала. Руслан спробував скопіювати її, проте об’єму комунікатора для цього було дуже мало. Довелося збігати на флайєр за планшетом.

– Берто, дівчинко моя, з нею все буде добре? – переживав старий.

– Краще, ніж раніше. Здається, я вилікую її від постійного ступору.

– Ну, я звик...                                                                                  

Скопіювавши всю пам'ять, Руслан почистив її, залишивши тільки останні вісімдесят років – нехай пам'ятає господаря-старого. Потім поставив на перезавантаження і з клацанням повернув панель.