ЩОДЕННИК КАТА

Зовні пау-бразці були схожі на людей. Та про що я! Вони й були людьми, точніше, їхні далекі предки – перші колоністи, які освоїли та змінили планету під себе. У свою чергу, планета змінила їх. Це вже як водиться.

Подібно до всіх інопланетників, людям вони здебільшого здавалися всі на одне обличчя. Шоколадна шкіра, ближче до чорного, ніж до молочного, вузькі очі-шпарки, широка грудна клітка і коротенькі, товсті ніжки. У путівнику писалося, що пау-бразці надзвичайно ревниві та вважають своїх жінок еталоном краси. Туристам рекомендувалося не заглядатися на місцевих представниць статі, яку у всій ойкумені називають «прекрасною».

На що задивлятися? На барило колісних телесів, посаджене на маленькі кінцівки? Заради справедливості, якась галактична струнка супермодель, на Пау-Браз також, напевно, викликала асоціації з потворністю.

Так ми живемо. Несхожі, з різними уявленнями про красу та мораль, і телепати в цьому світі далеко не найбільші виродки. Чому ж інші люди і нащадки людей, виявляючи рідкісну одностайність, так озброїлися на нас?

Новоприбулим інопланетникам ще в космопорті видавали темні окуляри-маску і невеликий дихальний апарат. Нічого незвичайного – балон та трубка до носа.

Вийшовши надвір, я усвідомив необхідність першого і передбачливість другого. Місцеве сонце – розміром не більше стандартного – засліплювало так, що доводилося мружитися, навіть у окулярах-масці. Кисню рішуче не вистачало, тож ти мимоволі починав дихати часто, відкривши рота, наче риба на березі. Двійко молодиків, які вийшли з вокзалу за мною, також зупинилися, хапаючи повітря широко відкритими ротами.

У центральних новинах стверджували, що через загибель кабінету міністрів пау-бразці в шоці та жалобі. Не можуть їсти і працювати, вражені тим, що сталося. Нічого такого, принаймні біля вокзалу, я не помітив. Вуличний торговець на повну силу роздутих легень нахвалював свій товар – щось смажене на паличці, схоже на м'ясо, тільки зеленого кольору. Декілька пау-бразких дівчат у коротких спідницях, виставивши напоказ бочкоподібні ніжки, хихикали, перешіптуючись на лавці. Парочка на сусідній лавці, подібно до багатьох парочок на багатьох планетах, пристрасно цілувалася.

– Ти Руслан?                                                                                                   

Я обернувся. М-да, поліцейського можна впізнати в будь-якому вигляді, хоч у формі, хоч без. Тим більше що пау-бразька і на форму-то не дуже схожа. Велика кількість рюшів, блискучих ланцюжків, страз і аксельбантів, перетворювала поліцейського на такого собі ультрамодника, та ще й, як на мене, нетрадиційної орієнтації.

Я кивнув, чи відповів, не пам'ятаю. У будь-якому разі – результат один. Я опинився на задньому сидінні поліцейської машини.

Ще на підльоті, я зв'язався з місцевими правоохоронцями, пред'явивши їм свої повноваження, і вони обіцяли допомогти.

Ось – сприяють. Сидіння не було відгороджене від решти салону ґратами – і на тому спасибі.

Якщо окремо взятий пау-бразкий поліцейський був схожий на гея-ультрамодника, то ділянка, як неважко здогадатися, на гей-клуб. Тільки напої не розливали та музика не грала.

Місцеве начальство, розодягнене пишніше і яскравіше за будь-якого підлеглого, зустріло мене у своєму кабінеті. Глянцева табличка на дверях сповіщала, що начальство звуть Фед Га-кун. Що з цього ім'я, що звання, прізвище залишалося тільки здогадуватися.

– Джо Бугатті, як же, як же, знаємо. Крутився він тут прямо перед карнавалом.

З одного боку, я не здивувався, дізнавшись, що Бугатті, як і очікувалось, з'явився, поряд із сонячною бурею. З іншого боку, невже він така помітна особа, що сам очільник поліції запам'ятав його.

Я спитав про це пау-бразця.                                                                                 

– Так, розумієте ... спочатку він наводив довідки про те, які кораблі прилетіли на Пау-Браз, безпосередньо перед святом. А потім ... давайте я викликаю офіцера, який, гм, працював з Бугатті, він краще все розповість.