Трублять трубачі, сурмлять молодці.

Трублять трубачі, сурмлять молодці.

Сто тисяч числом – прийшли вони!

Гримлять барабани, гримлять, як грім!

Прийшли сім царів із семи сторін,

Помічники мені в лютій війні,

Прийшли мої слуги! Війна! Війна!

– Про що я?

– Про похід на сусіднє селище, – нагадав Руслан.

– Точно! – алкоголь почав брати своє. Старий оперся на засмальцьовану стіну, мова набула неквапливості, властивої високовченим висловам, і лише язик, що заплітався, та непрезентабельний вигляд лектора трохи псували враження. – Вони це, тобто, давно наривалися. То баранів своїх на, тобто, наші приженуть, то за дівками, як купаються, підглядають.

До того ж, оратор почав повторюватися.

– Але ж ми їм показали, ох показали! Як вийшли всім гуртом, я пішов, потім, як його – старий Селім із синами, потім Чингіз, не, Чингіз, здається, не ходив. Точно, не пішов, він потім до нас причепився. А тоді – першого разу, не ходив. Знаєш, кажуть, хе, хе, його дружина не пустила. Та ти пиши, пиши, письменнику, чого не записуєш! Тобто, на чому я? Ага! Потім Кириск із братом... як же його звали Момун, не Момун – це молодшого, він ще тоді в колодязь упав, так усім селищем витягували, а старшого звали...

Крім повторів, мова обростала «дуже важливими» подробицями.

– Орозкул чи... та хто розбере цих голодранців! От батька їхнього звали Єдигей – це я пам'ятаю точно. Та ти пиши, пиши, письменнику! Вийшли ми, загалом чоловік двісті – сила! Та й ці – чужинці, пішли, з нами. Куди ж без них. Міхра їх особистою гвардією потім зробив, нукери, чув, мабуть.

Про нукерів – безстрашних воїнів – охоронців та одночасно виконавців будь-якої волі Поводиря, фанатично відданих своєму пану, Руслан чув. Але не знав, що витоки цього елітного формування сягають так далеко.

– Так, прийшли ми, тобто, туди, до Бузулука, а вони назустріч. Теж чоловік зо двісті – силища! Вийшов вперед Орган – вождь тодішній бузулукський, і давай киличем своїм об щит стукати. На поєдинок викликає, тобто. А килич у нього здоровий, від діда – легендарного вождя Коронара дістався. Та й сам Орган батир не маленький. Зізнаюся, – на підтвердження слів, старий приклав огрубілі долоні до серця, – струхнув я тоді, тобто, як силищу таку побачив, і Органа цього. Думаю: "Треба було слухатися татуся". А ще міркую, до чого ж у Чингіза розумна дружина, що не пустила. Собі б одружитися.

Весь посуд на столі, включаючи тарілку з огірками, вже був порожнім, і інформатор багатозначно подивився на Руслана. Зітхнувши, той зробив знак шинкарю.

– А наш, тобто, не розгубився. Вийшов уперед і каже: «Орган, син Коронара, перед тобою єдиний син Арамазда Всемогутнього, якого послав батько на землю. Схилися переді мною!» Орган тільки хмикнув і грає киличем. Ну, думаю, приб’є в один момент. І чого я татуся не послухався!

Принесли замовлення, і старий на якийсь час зайнявся ним. Окрім іншого, зголоднілий Руслан замовив їжі – собі і співрозмовнику, за що був винагороджений схвальним кивком останнього.

– А Міхра, тобто, – старик знову смачно хрумав огірком, після чергової чарки, – і каже: «Орган, син Коронара, зараз ти думаєш, як замахнешся своїм киличем і знесеш мені голову, а замахуватись ти міркуєш знизу, щоб відволікти, а потім ударити щитом, а потім зверху шаблею, коли я буду задкувати». На той час я з першого ряду переліз до останнього, але навіть звідти побачив, як витягнулося від подиву обличчя Органа. А наш продовжує: «У тебе в будинку, – каже, – у спальні, у правому кутку, під стосом ковдр закопана скриня, а в неї два кубки золотих, монет чотири тисячі, ланцюжок з кулоном і рубін у ганчірку замотаний, а ще журнал із картинками, що у торговців на золотий виміняв. Сказати, що в ньому?

Орган із білого став червоним, ну вилитий мій татко, коли гнівається.

А наш продовжує:

«А ще, – каже, – ти підозрюєш, що Бату – твій середній син, не від тебе. Ти навіть до шамана ходив, і до ворожки вашої сільської ходив, та тільки вони Айбалу – дружину твою другу, бояться більше, ніж тебе. А ще ти і дружина твого брата Жазіра, коли він їздив минулого року на ярмарок до міста…» «Замовкни!» – імітуючи крик вождя сусіднього селища, старий так закричав, що здригнулися не тільки численні відвідувачі, а й Руслан, який цього не чекав.

На щастя, продовжив доповідач тихіше, тож втручання господаря закладу не знадобилося.

«Замовкни! – кричить Орган. – Воістину ти – син Ангро-Манью та сам Ангро-Манью».

«Ні, – каже наш, – я син бога єдиного всебачучого Арамазда, і мій батько, як синові своєму коханому і єдиному відкриває всі таємниці, що в небі, на землі і під землею».

«Син Арамазда Переможного!» – цього разу крик старого був тихіший. – Закричали наші супротивники, а ті, що прийшли у бузулуцьке військо серед перших. Вони ж першими і впали на землю. На знак поваги, отже.

– Які прийшли у бузулуцьке військо? – ні про що таке старий раніше не згадував.

– Так як же, у Органа теж були чужинці, воїни, тобто. Як і наші, теж прийшли нещодавно і теж без баб і діток і зі зброєю. Орган і прийняв їх у плем'я. Бластери ж у них ого-го, спробуй відмов!

– А ці звідки взялися?

– А я знаю? За що купив – за те продав! Нам це хлопці із Бузулука розповіли. Ми ж потім об'єднали обидва війська, у цю, як її – армію, і чужинці об'єдналися – наші та бузулуцькі, у цю, як її – гвардію. Або це потім вони стали гвардією, як ми Ясріб захопили…

«Дивна історія», – поки що ці два слова крутилися в голові у Руслана.