Війна! Війна!

Війна! Війна!

Мені багато сміливих молодиків

Потрібні для війни!

Мені багато вдовиних синів

Потрібні для війни!

Мені безліч чорнобородих бійців

Потрібні для війни!

Мені безліч рудих, як леви, молодців

Потрібні для війни!

І безліч білих, як сніг, старих

Потрібні для війни!

Потрібні мені тьми верхових на білих конях!

Ох! На білих конях!

Потрібні мені тьми верхових на рудих конях!

Ох! На рудих конях!

Потрібні мені тьми верхових на чорних конях!

Ох! На чорних конях!

Мені тисячі тисяч потрібні, щоб голосно трубити труби

Ох! Гучно в труби трубити!

Мені тисячі тисяч потрібні – в мої барабани бити!

Ох! Бити у барабани! Бити!

Йдіть до мене! Без числа я воїнів піших зову!

Ох! Піших зову!

Летіть, ідіть за мною, з невірними у бій!

Війна! Війна!

Залишивши будинок вождя Гуюка, Руслан Колісниченко обернувся. Присадкувата будова хіба що розлогістю і охороною виділялася серед інших.

Цікаво, де брат Поводиря мешкає насправді. Не може бути, щоб у цій халупі.

– Турист, так? – Руслана обдало перегаром, разом із запахом немитого тіла.

Згорблений місцевий у залатаному халаті, що забув смак води та прального порошку, стояв перед ним. З-під брудної тюбетейки стирчали пасма волосся невизначеного кольору.

– Письменник, так? – хвиля запахів не забарилася.

Втомлені очі з червоними прожилками підлабузо дивилися на Руслана. Безбарвний язик раз у раз облизував такі ж губи. Не без подиву, Руслан зазначив, що несподіваний співрозмовник ще й босий.

– Ну, письменник, – цікаво, звідки місцевий п'яничка дізнався про ремесло приїжджого. Не інакше, старий Юлдуз проговорився, чи хтось із чиновників, кому він показував свій допуск.

– Сто монет! – втомленою змією язик знову виповз із рота, щоб обстежити околиці губ.

– Що сто монет?

– Сто монет, і я тобі таке розповім, письменник... таке розповім... все розповім!

Руслан подумав, прикинув вік оповідача, чи міг він знати, що його цікавить.

– П'ятдесят.

Язик знову облизав губи.

– Дев'яносто.

– П'ятдесят, більше не дам! І для початку я маю почути твою історію, чи коштує вона таких грошей.

П'яничка, якому не те, що хотілося, просто необхідно було випити, вагався недовго.

– П'ятдесят! І… тут є одне затишне містечко. Не на вулиці ж розповідати.

Затишним місцем виявився місцевий шинок, з тих, що обрали своїм асортиментом випивку та нехитру закуску, а клієнтами – не найвибагливішу публіку.

У прокуреному приміщенні, за низькими столиками, на линялих циновках сиділи відвідувачі. Зовнішнім виглядом вони майже не відрізнялися від інформатора Руслана, та забезпечували цьому «осередку культури» певний статус та колорит.

Нового знайомого Руслана тут знали. Дорідний хлопець за стійкою кинув на нього не дуже привітний погляд з-під широких, кущистих брів, що займали майже весь простір невисокого чола.

Під цим поглядом інформатор звично знітився. Потім, мабуть згадавши про супровід, не без зусиль витяг голову з плечей і навіть задер в'яле підборіддя, вкрите пучками сивої щетини.

З таким «гордим» виглядом, інформатор пройшов за «столик» у дальньому кінці «залу».

Хлопець неохоче витяг тіло з-за стійки і, не поспішаючи, підійшов до клієнтів.

– Ну, – поглядом, невідмінним від першого, він дивився на інформатора.

– Е-е, два по сто, будь ласка, і огірків, тих, солоних на закуску, і пивка, так, мабуть, пивка ...

Одне око дитини повернулося до Руслана, друге продовжувало вивчати постійного клієнта. Як це в нього виходить?

Руслан кивнув.

Дитина розвернувся і рушив за стійку.

Інформатор полегшено видихнув. Він не був упевнений у двох речах: що його не виженуть одразу ж, і що несподіваний клієнт сплатить замовлення. На щастя, обидві проблеми благополучно вирішилися, тож видихати було від чого.

Руслан виразно, як йому здавалося, подивився на старого, старанно копіюючи погляд шинкаря. Проте, чи то його акторські здібності залишали бажати кращого, чи то старий набув певний імунітет; на разі подібного, навіть схожого ефекту Руслан не отримав. Ні втягування голови, ні затримки дихання.

Потрібно віддати належне сервісу – замовлення принесли досить швидко. Схопивши одну з чарок із каламутним вмістом, інформатор швидко перекинув її в себе. Секунду він із заплющеними очима насолоджувався ефектом, потім потягнувся до огірка, нарізаного вздовж, і смачно захрумтів закускою. Риси зморщеного обличчя розслабилися, Руслан майже фізично відчув, як тілом співрозмовника розповзається хвиля блаженства.

– Поводир був завжди собі на думці, – почав місцевий без вступу, тож Руслан ледве встиг увімкнути диктофон. – З нами – рештою дітей, він не грав. Та й ми з ним не надто й хотіли. Звичайно, зараз жирний баран Гуюк усім розповідає, що вони із Поводирем були, як брати. Брехня! Ні з ким він не був як брат. Хіба що жрець, Міхра цілими днями проводив у нього в будинку, скрізь тягався за ним, наче песик. Звичайно, ми сміялися про себе. Вголос боялися, як-не-як – син бога.

Докінчивши огірок, рука потяглася, було до другої чарки, але передумала і зробила вибір на користь келиха пива.

– Що Поводир полюбляв, то це грати в карти. Ще б пак, з його везінням! Може, тато нагородив сина даром яким, може, жрець навчив, та тільки в карти Міхра завжди вигравав. У будь-якій грі! Так ніби знав, що в інших гравців на руках. Тому ми з ним і грати перестали. Майже перестали. Завжди знайдуться дурні, що хочуть зазнати успіху.

Келих був осушений наполовину, рука, було, знову потяглася до чарки, і знову стрималася.