ЩОДЕННИК КАТА

ЩОДЕННИК КАТА

– Я до містера Альберта Ейнштейна.              

– Містер Ейнштейн чекає на вас?                        

– Ні, повідомте, що я хотів би обговорити його роботу.

– Одну хвилину.                                                   

Портьє, швейцар, чи як його там, зняв слухавку, що вдало імітувала старовинний мобільний телефон, щось натиснув на корпусі апарата, після чого трубку і голову розмовляючого огорнуло силове поле, що не пропускало звуки.

Проте Руслан міг читати по губах і все ще був телепатом.

Спочатку поле, а потім слухавка зникли.                              

– Містер Ейнштейн вас прийме. Апартаменти 60Б.                      

– Дякую, – Руслан попрямував до ліфтів.                                 

Ну ось – забіг уперед. Та ще й почав писати про себе в третій особі. Старію чи хвилююся. Або писанина затягує. Так і тягне хоч трохи, але прикрасити. Розкидати мало значущі деталі. Для атмосфери, як кажуть, прикраси тексту.

Для кого я це роблю?                                   

У поліції із цидулкою на комунікаторі мені не допомогли. Нічим. І, здається, були не дуже раді бачити мене. Треба ж!

З'ясування місцезнаходження Джо Бугатті, на мою радість, мало зайняти деякий час. Я знову отримав кілька вільних днів. Сонячні бурі, вони все більше займали мене. Ну а те, що й Бугатті мав до них певне відношення, лише підігрівало інтерес… чи більше підігрівав мій загадковий порятунок… не знав тоді, не знаю зараз.

Дізнатися ім'я та прізвище головного на сьогодні фахівця з сонячних бур не склало труднощів. Майор Зайкін «пробив» адресу – і на тому спасибі.

Фахівця звали Альберт Ейнштейн – схоже, що проблема вибору майбутньої професії перед хлопцем не стояла. Як і переді мною.

Жив він у багатоповерхівці з претензією на елітність.

Так, не пощастило мені народитись телепатом. Склалося б все інакше, можливо, я теж тут би... жив.

Один із швидкісних ліфтів швидко підняв мене на шістдесятий поверх, послужливий ліфтер послужливо відчинив двері... ліфта.

Квартира 60Б також знайшлася досить швидко. Головним чином тому, що на майданчику квартир, було лише дві: А та Б.

Не чекаючи мого стуку, двері відчинилися.

– Ви з «Наукового Вісника»? Проходьте, проходьте.

Я пройшов.                                                            

Живуть учені! Можливо не всі. Можливо, одиниці зі світовим, або, як зараз заведено говорити: галактичним ім'ям.

За службовими обов’язками, як писав, мені часто доводиться бувати на різних планетах. Трохи менш часто ті ж обов’язки приводять у палаци правителів, порівняні з ними особняки голів корпорацій, потопаючи у розкоші комплекси мафіозі. Проте, останні рідкісні гості серед клієнтів мого брата. У них своїх катів достатньо. Ані заздрощів, ані бажання помінятися місцями, у мене при цьому не виникає. Хоча, начебто – нормальне людське почуття, а кати, як не крути, теж люди.

Чому ж так щемить серце і накочує почуття, схоже на тугу, як відвідую, подібні до цієї, квартири чи будиночки, так званого, середнього класу? Так, затишно, але без зайвої розкоші.

Але ж і у нас, на Каер Морхені, зовсім не погано. При певному настрої можна сказати, що затишно.

– Я на вас чекав ще минулого тижня. Головний редактор, містере...

– Чанг-у, – майже механічно, я вивудив ім'я з пам'яті самого вченого.

За мить він вимовив би його сам. Думка про ім’я була настільки різка і сильна, як емоції перед смертю, що не перехопити її було просто неможливо.

– Точно! Містер Чанг-у. Прошу сюди.

Доктор Альберт Ейнштейн виявився чоловіком середнього зросту, середньої статури з кучерявою, але акуратно підстриженою шевелюрою і рідкісними зараз вусами.

Кімната, куди він привів мене, являла собою гібрид бібліотеки, кабінету та наукової лабораторії з великою кількістю книг та електронних носіїв інформації, властивих першому, творчого безладдя – другому та купою незрозумілих приладів – третьому. Причому друге, у сенсі кабінет, тобто – безлад, тріумфував над усім.

Підлогу засіювали роздруківки якихось діаграм і графіків, місцями – в кілька ярусів. Цікаво, чи пам'ятає господар, що зображено на нижніх? Столи також були завалені паперами, книгами – відкритими або з закладками, електронними планшетами із застиглими сторінками та брудними тарілками із залишками їжі. Стіни… про стіни варто поговорити особливо. Вони були обліплені… стікерами. Різнобарвні папірці на рівні зросту господаря «кабінету» покривали їх суцільним килимом, приховуючи не лише облицювання, а й навіть найменший натяк на нього.

Привітний господар дбайливо зняв верхню частину з однієї з найвищих паперових кіп. На мій подив, під нею виявився табурет. Милий такий, із пластиковим верхом.

– Прошу.                                  

– Е-е, дякую.                                      

Сам містер Ейнштейн сів на прилад, схожий на духовку, тільки з антеною. Прилад періодично пищав і випромінював одній із сторін червоне світло. Я дуже сподівався – не радіоактивне, бо сторона була повернута до мене.

– Отже, пан Чанг-у сказав, ви хотіли б поговорити про нещодавній конгрес "Зоряний Міст", де я мав честь головувати.

– Ні, не про конгрес, – можна було б хитрувати, підтримувати розмову, вивуджуючи необхідну інформацію, але навіщо? Я не на допиті, переді мною не злочинець. — Містере Ейнштейн, я хотів би поговорити про так звані сонячні бурі, і… я не з наукового журналу.

– Не з журналу? У такому разі, звідки ім’я головного редактора…

– Ви самі назвали його, – невелика брехня не гріх, – я лише погодився.

– Я… сам… ну так, так, можливо, звичайно. У такому разі, кого ж ви представляєте?

– Самого себе.