Поводир і гуси

Поводир і гуси                                                                          

Наш Поводир ріс веселим, пустотливим хлопчиком. Чимало за ним була проказ.  Як і багато хлопчаків, любив він подражнити гусей. Озброїться гілочкою і крадеться до гусенят, що щипають траву на крутому березі річки. Помітивши його, тато-гусь грізно гоготить, мами-гуски, розхвилювавшись, зашиплять. Гусенята з писком під їхній захист. А Поводир, наробивши переполох, скочується з урвища, задоволений своїм молодецтвом.   

Але даремно йому ці пустощі не пройшли.                                   

Повертався він одного разу з молитовного будинку. Поводир у п'ять років уже вивчився грамоти та багато читав. Жрець любив Поводиря і підбирав йому безліч різних книжок і сувоїв.   

Іде Поводир гордий-прегордий, що йому довірили дорогі сувої з усякими розумностями.   

І раптом на шляху знайомі гуси...                                                           

– Го-го-го! — погрозливо промовив гусак, оглядаючи свого ворога з голови до ніг. І, мабуть, помітив, що в нього руки зайняті і немає в них страшної гілочки. Малюк мимоволі позадкував.   

— Го-го, не підійдеш-шш! — прошипів гусак, розкрився і прямо на Поводиря. А гуски витягли шиї і цілять вщипнути з боків, щоб відвадити бешкетника від гусенят.   

Біда. І самому страшно, і сувої шкода. Не можна кинути, щоб схопити ціпок та відбитися. Розтріпаються, забрудняться...   

Притиснувши до грудей свою ношу міцніше, Поводир упав на спину і давай відбиватися ногами. Гуси його дзьобами та крилами, а він їх шкарпетками та п'ятами. Крик, гогіт, пилюка стовпом!

Неабияк Поводирю дісталося, але виглядав він переможцем — ще б пак, усі сувої врятував, ось вони цілі-неушкоджені.   

— Бійка з гусьми, що може бути дурнішим? – замість похвали, виказав догану жрець. – Навіщо ти це затіяв, ти ж розумний хлопчик. А розумні дарма з дурними не зв'язуються даремно!   

– Так, так, присягаюсь Арамаздом Великим, гарну справу затіяли! І вдвічі миліше вона моєму м'якому серцю, бо стосується названого брата мого – славного Міхри, й могутнього Поводиря, нехай продовжуються світлі дні його, нехай зміцниться влада його, нехай вкриється виразками та коростою шкіра ворогів його.   

Вождь Гуюк сидів на низькому стільці, широким сидінням і високою спинкою схожим на трон. Різьблення та позолота виробу зміцнювали асоціації. Як і Поводирю, йому шов сьомий десяток, з розвитком сучасної геріатрії візуально прояви старості зупинялися десь у цьому часі. Заткана золотими драконами шовкова безрукавка обтягувала об'ємне пузце вождя. Разом з маджентовими шальварами і зеленою шапкою з пучком різнокольорового пір'я, він був схожий на світлофор, який невідомо навіщо забрався на трон і розмовляв.   

– Тобто, біографія, і ти береш участь у цій справі.                                          

Спочатку до вождя і не просто до вождя, а до названого брата самого Поводиря, Руслана Колісниченко не пустили, але пластикова картка допуску подіяла, і вождь Гуюк не лише зійшов до аудієнції, а й розговорився. Взагалі, «вождь» є досить дивним титулом для ватажка селища. Під вождем повинні знаходитися кілька кланів, або племен, а не дві сотні цегляних хатин. Не інакше – данина кочовому минулому місцевих… чи кримінальному.   

– Що ж, я розповім тобі, бо я маю що повідати! Нотуй, письменник!        

Руслан перевів комунікатор у режиму диктофона.                                                 

— Отже, жили ми з люб'язним моєму м'якому серцю Міхрою, як брати, хоч і не були кровними братами. І хоч жили під одним дахом і їли з одного казана, ні на мить не забував я, чий син, люб'язний моєму серцю Міхра.   

Гуюк розповідав, говорив довго, відчувалося – не вперше. Обороти були завчені і майже точно співпадали з офіційною біографією Поводиря, яку можна прочитати в будь-якому підручнику.   

– І коли виповнилося йому двадцять весен, почув голос він Отця свого небесного, що закликав зібрати і очолити військо. І з усіх боків – з далеких селищ та високогірних пасовищ, із рівнинних степів та темних лісів стікалися під прапори сина Арамазда великі воїни. І кожне плем'я, кожне селище за велику честь мало поставити під прапори Міхри найкращих синів своїх!      

Якщо все так райдужно, проти кого ж збиралося військо?                            

– І осяявся степ, наче небо зоряне, тисячами багать! І хан Ван прислав десять разів по тисячі воїнів, а вождь Амбагай сто разів по тисячі, а правитель Дува тисячу разів по тисячі!   

І далі біографія не сходила з наїждженого русла. Орда рушила на міста, ті з радістю і без бою відчиняли брами, квітами та усмішками зустрічаючи воїнів великого Міхри. Захопивши столицю, Міхра став Поводирем і одноосібним, повновладним господарем планети. За словами Гуюка, все вийшло якнайлегше. Однак, якщо вірити навіть офіційній, відкоригованій біографії, на це знадобилося понад десять років. Отже – не дуже поспішали міста відчиняти свої ворота.   

– Осівши на престолі шахіншахів, Міхра прийняв на себе титул Поводиря і Батька Народів! Ось історія Міхри Сонця правди – сина Арамазда Всемогутнього, посланого небесним батьком на Яніс, а Арамазд краще знає! – закінчив на урочистій ноті Гуюк.   

– Е-е-е, дякую вам, – Руслан уже давно крадькома вимкнув диктофон. Все, що розповів вождь, він міг прочитати і сам, і для цього зовсім не обов'язково летіти на Яніс.   

– Арамазд віддячить, – поважно промовив Гуюк.                                 

– Так, так звичайно.                                                                                          

– Як надрукують, надішлеш мені екземпляр книги!                                                

– Не можу обіцяти, спочатку вона має вийти. Завдання доручено кільком письменникам, і лише одна праця удостоїться видання.