ЩОДЕННИК КАТА

ЩОДЕННИК КАТА                                                         

Про що я?                                                                       

Про записку.                                                                                

Ні, про завдання знайти і покарати брата-ката.                                

Так і тягне вставити в текст якусь прикрасу, на кшталт: «перо скрипить по паперу, виводячи вологі букви, ось з кінчика сповзає непомічена мною крапля і розповзається, наче масло по воді, чорною жирною плямою, схожою на… схожою на…» М-так. Пишу я самописцем, і він зовсім не скрипить, а про те, щоб поставити ляпку не чули, мабуть, років п'ятсот.   

Джо Бугатті – кат-ренегат, не знаю, чи можна його так називати, але називаю.   

На це завдання мені видали карт-бланш, коли доходить до усунення несхожих на них, люди надзвичайно щедрі.   

Космопорт планети ПАР був зведений у формі ракети, що спрямувала свого носу до неба, до зірок. На облицьованих білим мармуром стінах, окрім традиційного «космопорту», красувався гордий напис «Восход».   

Здалеку будівля виглядала ефектно і по праву мала горде звання – однієї з визначних пам'яток планети. Як це часто буває – функціональність була віддана на відкуп зовнішньому шику.   

Вузька вежа – не найвдаліше рішення для космопорту, хай і провінційного.   

У будівлі було двадцять, або близько того поверхів, кожен не більше ста квадратів, та ще якийсь розумник розмістив камери багажу на третьому, квиткові каси на восьмому, каси броні взагалі на дванадцятому, а зал очікування на першому.   

Нема чого й казати, що нижній поверх був переповнений більше за інших. Крім тих, хто чекає, свій внесок у тісноту вносили довжелезні черги до ліфтів і сходів, а також поліцейські, які недбало протискувалися крізь натовп – вишукували підозрілих осіб у середовищі новоприбулих.

Останніх, до речі, крутилося більше, ніж звичайно. Поліцейських у сенсі. На ПАР набували вагу екстремістські рухи сепаратистів, а свічка космопорту, побудованого Співдружністю, була ним, зрозуміло, як більмо на оці.   

Сам штаб поліції знаходився на двадцятому поверсі, поряд із довідковою. Як не дивно, поверх виявився найтихішим, мабуть, ті, хто потребує, просто не добиралися сюди.   

У штабі мені не дуже чемно вказали на двері, мотивувавши це тим, що зараз не до мене та мого завдання. Взагалі-то поліція повинна допомагати катам – теоретично. Насправді це виливається в холодну ввічливість, і те, у кращому разі. У сьогоднішньому – ввічливістю не пахло.   

Мені б обуритися, але у зв'язку з недавніми подіями у хлопців вистачало своєї роботи.   

Покірно примостившись за дверима, за відсутністю альтернатив, довелося дивитися місцеві новини на великому екрані, якраз над віконцем довідкового.   

«Співдружність у жалобі! – голос диктора супроводжувався строкатим візуальним рядом – від людей, що плачуть, до жовтого сонця, яке в міру нагнітання обстановки, наливалося червоним. – Як ви знаєте, вчора завершилася рятувальна операція рейсу 4280. Жодного вцілілого. Сонячна буря не пощадила нікого. Радник казенної палати Мохаммед Бразінскі та його дружина серед загиблих. У зв'язку з трагедією, уряд оголосив годинну жалобу. Сьогодні з одинадцятої до полудня за загальнопланетним буде приспущено прапори та заборонено гучну музику на вулицях. Співдружність сумує за своїми загиблими громадянами.   

Інші новини. Скандалом закінчилося турне Плавли Лагууни планетами внутрішнього сектора…»

Я відвів погляд. Якби не великий чиновник, що загинув на цьому зорельоті,  про трагедію через годину вже забули б, і звичайно, ніхто і думки не мав би оголошувати жалобу.   

Але мене хвилювало інше, усі дні після катастрофи хвилювало.                     

Рейс 4280 – той рейс, яким я мав летіти з Адоніса. Той самий рейс, від подорожі яким мене вберегло загадкове послання.     

Хто ж мій таємничий благодійник? Чому мене врятував? І звідки, дідько забирай, він міг знати, що корабель потрапить у сонячну бурю!