ЩОДЕННИК КАТА

ЩОДЕННИК КАТА

Отже – повідомлення. Цидулка, яка повернула мене на Адоніс, тим самим подовживши рідкісну відпустку.

У Сергія Светіна я спочатку лаявся, нарікаючи на незручність та огидний графік рейсів, на те, як складно кудись дістатися, ще на щось. Лаявся і брехав. Брехав собі, кому ж ще, бо, якби не хотів залишитись, жодна записка, а тим паче анонімна не змусила б мене.

Як я вже писав, за моїми спостереженнями, а спостереження телепата багато стоять, мислячі істоти, а люди серед перших, більше за інше, облюбували брехати собі. Саме собі. Найулюбленішому. Слушне питання – навіщо ж дурити себе, у мене так і не знайшло відповіді. Можливо, його знайде хтось інший, який поставить за мету докопатися до правди, знайти істину, вивести на світло денне. Такий собі знавець людських душ. А ще можливо, що відповідь вже давно відома, просто я, зайнятий убивством не найсвітліших представників людського суспільства, пропустив, не помітив, не вважав за потрібне відшукати її. Як би там не було – частіше за інших, людина звикла брехати собі, виправдовуючи свої вчинки у своїх же очах. Телепати, як і кати – теж люди, отже нам властиві всі людські слабкості та комплекси, та й ще парочка своїх, обумовлених нашою професією.

І я, поставивши за мету викласти свою історію на папері, маю відучитися брехати. Навіть собі. Особливо собі. Особливо виправдовуючи свої вчинки.

Отже, тепер, слід описати завдання.                            

Чергове завдання ката.                                                  

Цього разу не зовсім звичайне. Знову брешу – зовсім незвичайне. Бо наказали мені вбити… втім, по порядку.

І нехай трохи фривольний стиль оповіді не введе читача (якщо такий колись знайдеться) в деяку оману. Бо, дізнавшись про суть майбутньої справи, на душі моїй стало далеко не весело… чи правильніше писати «в душі»…

Не пам'ятаю, скільки з відпущених восьми днів минуло, скільки залишилося. Нове завдання не було надіслано, як завжди, на комунікатор. Відеодзвінок прийшов на номер Сергія – мої, звичайно, знали, де я перебуваю.

Відповівши, Сергій покликав мене. Покликав подумки – у спілкуванні між собою, іноді ми дозволяємо собі розслабитися.

На екрані хмурилося обличчя Анатолія Шейко – мого координатора, такого ж ката та телепата, як я.

– Руслан ... – все-таки звичка спілкуватися подумки іноді шкідлива. Стає важко висловлювати свої думки вголос. Хоча є такі думки і такі слова, які краще не вимовляти. – Збирайся, ти…

– Куди цього разу? – не те, щоб була різниця, просто спостерігаючи муки співрозмовника, мені захотілося допомогти начальству.

– А-а, – Шейко махнув рукою. – Подробиці у файлі, висувайся негайно.

І вимкнувся.                                                                      

Ось маємо! І навіщо було дзвонити? На пошту надійшов файл, і я відкрив його. Звичайно, що завдання буде не зовсім звичайним, я вже здогадався. Але щоб настільки!.. У файлі повідомлялося, що я повинен відшукати і стратити Джо Бугатті.

Джо Бугатті – був телепатом, катом.                                               

Планета називалася Феєрія, та, де Бугатті провалив своє завдання.

Місцевий царець, бажаючи похизуватися перед сусідами, замовив ката. Страти слід було злочинця, який замислив вбивство пана – того самого царька. Злочинця спіймали на місці невдалого замаху, та ув'язнили.

Здавалося б, справа, простіше нікуди. Злочинець є, провина – доведена. Залишилось визначитися з типом страти, та звершити правосуддя.

Коли Бугатті заліз у голову в'язня, я не знав, що він там побачив, але міг уявити. Самому доводилося бувати на багатьох планетах. Пам'ятається, один наймач виявився справжнім дияволом. Ґвалтував дівчаток і хлопчиків виключно чотирнадцятирічного віку, приймав ванни з крові незайманих дівчат, а з двотижневих немовлят його придворний алхімік робив якісь препарати... Я не знаю, що Джо Бугатті прочитав у мозку ув'язненого. Однак факт залишається фактом, замість злочинця, кат стратив наймача. Після чого втік із місця вже свого злочину.

Я розумів Бугатті і, мабуть, там, у Раді, на Каер Морхені теж розуміли. Однак, ми живемо не на безлюдному острові, або у світі суцільних телепатів, де твої мотиви, помисли, наслідки, як на долоні. Нам доводиться жити у світі людей, світі, де тих, хто вміє читати думки і так не особливо шанують. А тут один із мозокчитів ще й убив людину. Невинного! Не важливо, скільки занапащених душ і життів на його совісті. Факт залишається фактом – кат убив людину! Отже, щоб уникнути загальних заворушень і нових телепатичних бунтів, ката цього слід покарати. Важливо, покарати повинні свої ж, наскільки можливо – показово. Отже, комусь потрібно доручити цю роботу. Джо Бугатті востаннє бачили на ПАР, я мав летіти туди ж. Була можливість відмовитися, але вона означала приректи на неприємне завдання іншого брата-ката. Я так не можу, та й ніхто з наших не зможе, до того ж, із Бугатті мене не пов'язувала дружба.

– Вбив би, їх усіх, гади! – Светін, виявляється, весь цей час стояв у мене за спиною і читав файл.

Щира ненависть походила від нього. До людей. Іноді я відчуваю щось подібне, ну, може, не так сильно.

– Нас і так небагато, а тут ще телепатів змушують убивати братів!

Мені не було чого відповісти, навіть у думках. Він має рацію, у всьому, на сто десять поганих відсотків.