ЩОДЕННИК КАТА

– Щиро вітаємо у нашому поселенні!

Щось не те, чи не так. Слова, звичайні слова, хай не стандартні, але іноді катів вітають і такими. Я дозволив собі промацати їхні голови. Поверхнево – емоційний та розумовий фон, і на свій подив виявив, що вони справді… раді. Бачити, вітати мене... Ката!

Відчуття настільки незвичайне, що я навіть розгубився. Чергова ввічливість, що я, мовляв, теж радий, в устах ката звучала двозначно, а промовчати в атмосфері щирої гостинності, здавалося... нечемним.

– Житло для вас вже підготували. Гостьовий будинок, тобто, але якщо там не сподобається, то кожна сім'я прийме вас у себе, з радістю.

І знову я не втримався від сканування розуму. Занадто незвичною, неприродною здавалася пропозиція. Цього разу я поринув у чужі голови трохи глибше. Тільки для того, щоб зрозуміти, що все сказане відповідало істині. Вони справді з радістю поселять ката у себе в будинку, принаймні – тут присутні.

Мене прийняли за іншого?

Точно! Так і є!

– Кати вперше у нас. Може, потрібно щось особливе, ти вже, любий чоловіче, кажи без сорому, будь-хто з радістю допоможе чи підкаже. Сподіваємось, тобі у нас сподобається.

Не сумніваюся.

Будинок, що відвели мені, був чистим та затишним.

Обстановка без розкоші, але й не аскетична.

Хол, спальня, кабінет, кухня-їдальня, жодна з дверей, навіть до туалету, не мала замків. Вхід в будинок теж обходився без запорів. Дивність, хоч і не найбільша. Можливо, чужинцям тут дещо не довіряють.

Незважаючи на це, саквояж я залишив у будиночку. Небезпеку я відчую, а ходити з тягарем не хотілося.

На вулиці мої сумніви щодо недовіри до чужинців розвіяла та обставина, що звичних замків я не побачив на жодній із дверей, на жодному з будинків селища.

На моє запитання, хлопчик, що пробігав повз, знизав плечима.

– Замки? А що це?

Довелося шукати старосту, чи як він у них тут називався.

– Замки, як же розумію, – той самий чоловік, що зустрічав мене, і зараз був щирою доброзичливістю, – дід розповідав, тільки немає у нас замків. Дід називав їх «благами цивілізації» і сильно злився. Говорив – не потрібні нам такі блага. Дід казав, а я повторю: «Ліс і поля дають їжу, сонце – тепло, джерела – воду – ось наші блага».

– А як щодо крадіжок?

– Крадіжок? А, так. Дід пояснював, а я не розумів і зараз не розумію, як можна без дозволу брати те, що не твоє, – і знову він був щирий, кого-кого, а телепата важко обдурити. – Розумієш, любий чоловіче… як би це… дід казав, вони створили тут комуну, саме для того, щоб ми – нащадки, тобто, не розуміли, про що ти говориш.

За життя я бачив чимало подібних до цього фермерсько-общинних поселень. Майже завжди їх організовували з найсвітлішою метою – втеча від пороків цивілізації, виховання дітей у мудрому та чистому суспільстві, і ці наміри завжди трощилися о природу людини. Так, були комуни взагалі без злочинності, проте цей порядок підтримувався жорстокою поліцейською системою, або надмірно суворими покараннями, коли за погляд на сусідську дружину, який міг бути витлумачений, як хтивий, виколювали очі, а за випадкове псування чужого майна, позбавляли життя. Спочатку, кати були частими гостями у таких світах, але коли ми відлітали, не зробивши роботи, запрошувати нас перестали. Однак тут нічого схожого я не відчував. Ні фальші, ні прихованого страху – постійного супутника «гармонічного» суспільства.

Якщо все так добре, якщо все так насправді, навіщо їм знадобився я?

– Навіщо вам знадобився я?

Староста зажурився.

– Ходімо, любий чоловіче, сам все побачиш, чи зрозумієш, ти ж, як його... телепат.

Дерев'яна споруда, без вікон, пристосована під в'язницю, схоже до того була хлівом. Вони ще не дійшли навмисного будівництва в'язниць. Нічого – треба лиш почати.

Замок, точніше – запор – в наявності. Масивна палиця, що вставлялася в пази зовні. Не для людей, щоб тварини не розбіглися. Нічого – за початком, діло становиться.

Двоє молодиків валяються на траві поряд. А ось і перші тюремники.

За знаком старости, вони зняли палицю і відтягли ворота. Тварин з «в’язниці» прибрали, втім, залишивши незнищенний запах, таки хлів. У центрі, на купі соломи, нанесеної з горища, сиділа вона. Дівчина. Я майже не здивувався. «Ти – жінка, ти – відьомський напій!» Чомусь, у подібних до цієї, мирних громадах, частіше за інших доводиться судити жінок, дівчат. «Він палить вогнем, щойно в уста проник». Якщо в селі матріархат, то підсудним зазвичай є чоловіки. Однак, не справа ката шукати соціологічні аспекти того чи іншого дійства. Наша парафія – індивідууми.

– Ось, – староста знову була сама щирість, – Травня.

Як почуло ім’я, зацьковане звірятко на соломі стиснулося.

Зовсім не красуня, принаймні – не на мій смак. Широка кістка, щокате, майже кругле обличчя з доріжками сліз, товсті руді коси, частково розпатлані, і розсип ластовиння на курносому носі.

– Допитуйте, – староста зітхнув з виглядом людини, що упокорилася перед неминучим. Так і хотілося нагадати, що це вони викликали мене сюди.

Ліс.

Пісні.

Ошатний одяг односільчан.

Староста, в начищених до дзеркального блиску червоних чоботях попереду процесії. Усміхається.

Власні босі ноги ледве тримають, до того ж кожен крок віддається болем.

Пісні звучать голосніше.

Дівчата махають косами із вплетеними в них святковими кольоровими стрічками.

Ось і він.

Камінь.

Скільки разів його бачила.

Щороку.

Минулого року я теж йшла разом з усіма і співала. І стрічки. Кольорові.

Лід валуна долає тонку тканину сорочки.

Що ж так холодно?

Минулого року, пригадую, було тепло, навіть спекотне.

Мотузки. Немов коси, теж повиті стрічками.

Свято.

На лівій руці староста затяг дуже сильно, і товста мотузка впивається в тіло. Рука майже одразу починає німіти.