Так, у вас досить точна інформація

– Так, у вас досить точна інформація.

Директриса притулку, старша вихователька, або як вона тут називалася, була представницею статі, яку за всіх часів прийнято називати прекрасною. Дивлячись на директорку, твердження здавалося, м'яко кажучи, суперечливим. Сірий діловий костюм, більше схожий на форму наглядача, покривав худе, витягнуте тіло. Голений – за шиванським звичаєм череп блищав свіжополірованою лисиною. Трохи витягнуті очі наводили на думку, що або сама директорка, або хтось із її предків походив із системи Вега. Затьмарюючи очі, які зазвичай у веганців дуже гарні та виразні, на гладкому обличчі червонів рот. Помада була не тільки кричуще-червона, але ще й флуоресцентна. У затемненому кабінеті, та ще з невеликою часткою ультрафіолету, для недбайливих вихованців, ефект був саме те. Та й вихователі, напевно, побоювалися.

Ні документи капітана Зайкіна, ні його розповідь не справили на міс привітність жодного враження.

– Так, люди, схожі на людей із відеозапису, приходили сюди два тижні тому.

– Навіщо?

– Це я можу сказати, не порушуючи статуту закладу – вони здали дитину.

Слово «здали» змусило Андрія скривитися.

– Дитину! Ви сказали, дитину! Ось цього самого хлопчика!

– Абсолютно вірно.

– Але навіщо? Вони пояснили причину, може…

– Ми не ставимо запитань про причини чи обставини того чи іншого вчинку. У «Милості Божої» дещо інша спеціалізація – ми беремо дітей, виховуємо їх, прищеплюємо цінності та погляди, які дозволять їм стати сумлінними членами нашого суспільства! – Останню фразу вона майже прокричала, проте це збентежило тільки Андрія, а ніяк не співрозмовницю.

– Е-е-е, ну гаразд, – зрештою, не через дитину він сюди прилетів. – Чи був з ними, з тими, хто е-е-е, здавав хлопчика ось цей чоловік?

Фотографія Антона Ю-піна лягла на суконну стільницю перед жінкою. Фотографія удостоїлася швидкоплинного погляду.

– Ні!

– Подивіться уважніше, можливо…

– Я сказала ні. Дитину здавали тільки чоловік і жінка, імовірно – опікуни, обидва у віці, обидва несхожі на зображену молоду людину.

– Рокфеллери!

– Статут закладу забороняє вимагати будь-які документи у тих, хто здає, якщо вони самі, з доброї волі їх не надають.

– Ці надали?

– Ні.

– Добре, я можу поговорити з дитиною, з хлопчиком. Цього статут вашого закладу не забороняє?

– Ні.

– Не забороняє?

– Не можете!

– Послухайте, я, зрештою, представник влади, і якщо бажаєте по поганому…

– Дитини немає у притулку.

– Як так немає? А куди він...

– Його всиновили.

– Коли? – хоча зрештою, яка різниця.

– Майже відразу. Також літня пара, хлопчику пощастило – дуже заможна. Це все, що я можу сказати, не порушуючи статуту притулку.

– Але... – і тут пусто. Можна, звичайно, пригрозити посвідченням, поїхати до місцевої влади, вибити ордер… але навіщо. Антона Ю-піна тут немає, ясно, як божий день. Все з початку. Тепер – простежити шлях Рокфеллерів від притулку, щось підказувало, що він знову приведе до космопорту, а там – нова планета…

– Якщо у вас все?

– Все, поки що… – багатозначність фрази, покликана сіяти сумніви, на сіру леді не справила належного ефекту. Та й вимовив її Андрій, швидше за звичкою.

Він вийшов у коридор.

Кат стояв за дверима.

Андрій скривився – зовсім забув про нього.

Руслан протиснувся повз нього до кабінету.

– Здрастуйте, я б хотів поговорити… – залишок фрази поглинули двері, що зачинилися, проте слово, одне слово невідомо як вихоплене, почуте, вивело капітана Андрія Зайкіна з сомнамбулічного стану. І слово це: «Рокфеллери».