ЩОДЕННИК КАТА

Вітер.

Бувалим злодієм він пробирався під одяг, досвідченою куртизанкою пестив шкіру тільки для того, щоб стрімко подолавши тонкий бар'єр плоті, ненаситним завойовником припасти до редутів кісток. Редути тремтіли, але поки що трималися. Разом з ними тремтіло і тіло, і одяг, і я.

– Пане кат, я гадаю.

Подібно до всіх вишколених слуг, він ступав непомітно. І таємно (а може й явно), напевно, пишався цим. Що може бути краще, ніж підкрастися до гостя господаря і добре поставленим голосом крикнути в саме вухо: «Ваша кава, сер!» Не так багато радості у слуг – і це одна з небагатьох. Маються на увазі слуги, так званої, «старої школи», не важливо, що на одній планеті вік цієї школи обчислюється століттями, а на іншій – роками. Стара школа, вона скрізь стара школа. Вибрані, які мають щастя зараховувати себе до неї, розуміють – справжнє щастя слуги в скрупульозному, до букви, розділового знаку виконанні своїх обов'язків. Так що – не підкопаєшся. І саме ця буквальність дратує більше недбалості. А плюнути в суп пана, або там скорчити пику за його спиною – розвага для нижчої касти, молоді, яка ледь навчилася тримати піднос з двома чарками, а вже вважає себе справжнім дворецьким.

Не турбуючись повторенням питання, слуга завмер попереду мене з виглядом господаря.

Цікаво, якщо й гість промовчить – ми простоїмо так до вечора?

Я церемонно, навіть надто церемонно вклонився, і, дивлячись у обличчя дворецькому, чітко, по складах промовив?

– До ваших послуг.

Під цим поглядом, за цих слів, шкаралупа вишколеного слуги дала тріщину. Раніше мені це приносило задоволення. Виводити таких ось пихатих індиків із себе. Тепер теж… іноді.

– Е-е-е, прошу за мною, – співрозмовник часто заморгав і відвів погляд.

Я мовчки рушив до флайєра, краєчок якого одразу помітив за найближчою скелею. Та й рухи слуги не були такими безшумними, як той вважав. Але кату нема чого видавати всі свої таланти.

Сплив у пам'яті запис розмови з бароном.

– Когось надішліть! У мене злочин!

– Який злочин?

– На страту потягне!              

– Надсилаємо негайно.

– Нехай поспішить, мій дворецький зустріне його!

Дворецький... отже, є палац.

Палац був в наявності, як і фамільний герб на флайєрі: рука в латній рукавичці стискає голку зореліта. Ця ж рука стискала барельєф цього ж зіркового корабля над центральним входом. Скільки я бачив за своє життя таких гербів – не злічити. Колись навіть вивчав геральдику, намагався розібратися. Зореліт – тобто, батьки барона прибули на планету на космічному кораблі (а як ще). Рука в обладунку, отже, правлять рукою... залізною.

Флайєр опустився не перед центральним входом, а біля одного з крил – двері теж великі, але не такі химерні та дорогі – для челяді.

Все зрозуміло – кат – слуга, нижча істота і цій істоті одразу вказують на своє місце.

Я не ображаюсь… давно вже.

– Прошу за мною!

Я пройшов.

Відразу за дверима починалися сходи, один проліт вів вниз, другий – нагору. «Направо підеш – коня втратиш. Ліворуч підеш…»

– Нам туди, – звільнивши від мук вибору, дворецький підняв руку.

Ось як, виходить, ми вже «ми».

Кімната.

Стіл.

Обідній.

На ньому... обід.

Барон, як і належить господареві, сидів на чолі столу.

Я трохи вивчив місцеву розстановку сил і знав з ким маю справу.

Барон де Сі – один із дванадцяти найвпливовіших лордів цієї планети. Член ради – який політ фантазії – «Дванадцяти». Серед співправителів барон найбідніший, проте землі його розташовані на межах кількох майоратів, та ще мають вихід до моря. Перша обставина завдає барону деяку кількість занепокоєння, друга – дає певну вагу у Раді. Не дуже, якщо так можна сказати, вагому. Все разом зумовлює характер та звички сьогоднішнього наймача. Метушливого підгавувача на планетній арені та абсолютного деспота у своїх володіннях.

Портрети барона я не вивчав навмисно, намагаючись не зіпсувати перше враження.

Барон виявився чоловіком середніх років, з неабияк посрібленою, обрідною кучерявою шевелюрою і невеликою борідкою. У молодості, мабуть, де Сі був гарний, можливо, навіть мав славу серцеїда. Однак зараз, торкнута часом і пристрастями, зовнішність барона навряд чи була здатна роз'їсти хоч одне жіноче серце.

Праворуч від господаря палацу сиділа леді Ізабелла – дружина барона. Ось вона ніколи не була красивою, хоча – по ній видно – завжди вважала себе такою. Та й зараз вважає. Є такий тип жінок. Є тип чоловіків, який на це ведеться, тим самим підживлюючи їхню віру.

Якби я не був у статусі слуги, я б, напевно, удостоївся «фатального» погляду красуні, здатного (на її думку) вразити будь-якого представника чоловічої статі.

А так, це був лише холодний мазок по порожньому місцю. Втім, деяку зацікавленість у погляді баронеси, я таки вловив.

Мимоволі плечі відійшли назад, злегка випрямляючи спину.

Дідько! Невже й на мене діє!

– Кат? – барон жував і заради плебея, хай і інопланетного, звичайно, не збирався переривати своє заняття. – Сьогодні ввечері прийдеш на прийом. Стратиш – завтра.

От і все.

Схоже, де Сі не зовсім вірно уявляв обов'язки ката. Втім, не він перший.

Прийом, то прийом.

І не думаючи кланятися, я розвернувся і вийшов.

Музиканти в шитих золотом лівреях, у перуках з буклями мордували клавіші та струни електронних інструментів.

Суміш стилів дуже характерна для псевдосередньовічних планет.

Жінки в пишному вбранні зі спідницями на каркасах дефілювали по залі. Вбрання кавалерів, якщо і поступалися пишнотою та озлобленістю представницям прекрасної статі, то ненабагато.

На зараз у моді були перуки, можливо, вони ніколи не виходили з моди на цій планеті. Від високих, складно сплетених, що є твором не перукаря, але архітектора споруд дам, до багаторазово завитих, ледь не до пояса, прикрас голів кавалерів.