Сонячні бурі – лихо сучасних космічних подорожей

Сонячні бурі – лихо сучасних космічних подорожей.

Хоча, пірати теж лихо, але їх хоч можна спіймати та покарати, а як ти покараєш… зірку. Зірку, яка з доброго дива починає випромінювати в якомусь незрозумілому діапазоні. Людям від цих променів – нічого, і навіть неорганіці – нічого, а от прилади божеволіють. Ті самі прилади, що стежать за життєдіяльністю зореліта та його пасажирів, ті самі прилади, які покликані доставити цих пасажирів з точки А в пункт В, ті прилади, що бажано повинні доставити людей цілими і неушкодженими.

Торік у сонячній бурі навіть загинув син прем'єр-міністра Співдружності Мохаммеда Бразінського. Хлопчакові, бачите, закортіло політати на яхті батька. Випадок вийшов досить резонансним. Ще б пак – син такої людини, спадкоємець такого статку... Звичайно, разом з хлопчаком, якому, до речі, не виповнилося і десяти, загинув весь екіпаж яхти. Теж люди, із родинами, дітьми, онуками, коханими… але, що таке загибель декількох маленьких людей, порівняно зі смертю публічної особи. Факт, не вартий згадки на останній шпальті новин. А ось некрологи із портретом Віктора Бразінського «красувалися» всюди на перший сторінці.

Так, природа не щадить нікого, будь ти заможний чи бідний. Їй байдуже, скільки в тебе грошей і як високо стоять твої батьки, і це певною мірою втішає… маленьких людей. Хоч у чомусь ми рівні з сильними цього світу. Слабка втіха – краще ніякої.

Капітан Андрій Зайкін спустився до кафетерії готелю. Попри назву, каву тут не подавали. Як пояснили – наркотики заборонені на Штіті, і каву якийсь розумник із місцевих зарахував до них. Втім, як і шоколад.

За одним із столиків уже сидів Руслан.

Побачивши Андрія, помахав йому.

Візор над стійкою бару нудно бубонів про причини виникнення сонячних бур, а також про можливість прогнозування майбутніх спалахів зірок. З усього виходило, що ні в першому, ні в другому вчені поки не досягли успіху. Єдине в чому просунулися – в статистиці. Всі зійшлися на тому, що років двадцять тому ні про які бурі і слухом не чули, тоді як нинішня домагерська – вже третя за останні два роки.

Екологи радісно терли долоні, закидаючи транспортувальникам забруднення космічного простору. Ті відхрещувалися, оперуючи викладками з масштабами всесвіту і розмірами кораблів, додаючи інтенсивність маршрутів і ніяк не пов'язану з ними активність з’їхавших з глузду зірок.

– Як влаштувався? – цього разу Руслан був без свого саквояжу.

– Нормально. Напівлюкс, навіть вода є, холодна правда. А ти?

– Люкс!

– Не погано!

Руслан знизав плечима.

– Контора платить.

Поки вони робили замовлення, візор видав чергову порцію інформації, з якої випливало, що в системі Домагер нічого не змінилося. Буря вирує – кораблі стоять.

«Прем'єр міністр Бразінський» – почувши знайоме прізвище, Андрій стрепенувся. «Прем'єр міністр Мохаммед Бразінский з дружиною продовжують своє вимушене самітництво на Шивані. Буря завадила продовженню відпустки пана Бразінского. Як пам'ятають наші глядачі, минулого року подібна буря позбавила сімейну пару єдиного сина, і ось тепер знову такий катаклізм. Природа ніби переслідує подружжя Бразінських, залишається тільки здогадуватися, наскільки важко пану прем'єр-міністру та його дружині…»

Принесли замовлення. Подивившись на половину столу сусіда, Андрій не зміг стримати подив.

– Ого!

Співрозмовник посміхнувся.

– Коли випадає нагода – люблю поїсти. Особливо скуштувати місцевих страв.

– Дивлячись на тебе, не скажеш.

Руслан не справляв враження гурмана та сибарита.

– Знаю. Можливість випадає не часто. Та й страви місцеві, за великим рахунком, не дуже їстівні з незвички.

– І все ж ти їх замовляєш.

– Іноді трапляються й нічого. Чи куштував, наприклад, ангійський штрудель?

– Ну… ні.

А градівську запіканку, блекторських восьминогів, запечених у власному соку. Останнє особливо цікаве. Перед тим, як приготувати восьминога, блекторці підвішують його за щупальце на сонці. М'ясо починає гнити, туша роздмухується, пускає соки.

– Досить! Я ж їм!

– Між іншим – смачно.

– Може й так, але без мене. Цікава у тебе робота, буваєш у багатьох місцях?

– Ну, так, – Руслан чомусь зніяковів.

В Андрії ж зіграла професійна гордість.

– Хочеш, вгадаю, хто ти? За професією.

– Спробуй, – Руслан усміхнувся, підчепив двозубою виделкою якийсь місцевий овоч із тарілки і відправив собі до рота.

– Почнемо! Ти багато подорожуєш.

Руслан кивнув, погоджуючись із цим фактом.

– Твій саквояж досить пошарпаний, проте недостатньо місткий для великої кількості товарів, отже, сам собою висновок, що напрошується, відкидаємо – ти не комівояжер.

– Я не комівояжер, – погодився Руслан.

– Твій одяг говорить про середній статок, проте ти із легкістю можеш дозволити собі зняти люкс у готелі та замовити сніданок із екзотичних страв.

– Два-нуль, Шерлок.

– З чого робимо висновок – ти торговий представник якоїсь не дуже великої, але й не дрібної фірми, яка займається, швидше за все, інформаційними технологіями, ну чи наданням послуг у сфері. Може навіть охоронної контори – сигналізації там, та інше! Ну як? – Андрій відкинувся на своєму стільці, ковтнувши чаю, що охолов.

– Спостереження – слушні, висновки – не дуже, але якщо тобі від цього легше, то нехай я буду представником охоронної фірми.

– Не легше. Хто ти?

– Впевнений, що хочеш почути. Зазвичай люди після того, як дізнаються, чим я заробляю на життя, перестають зі мною спілкуватися. Не хотілося б долучати тебе до них.

– Невже, найманий убивця? – жартівливий тон, але всередині у Андрія все стислося.

– Ні, але якби це було так, я все одно не зізнався б.

– Асенізатор?

– Майже. Близько, дуже близько, і попереднє припущення має деякий сенс.

– Ну, я навіть не знаю…

– Я – кат, – Руслан уважно дивився на Андрія, спостерігаючи реакцію.