ЩОДЕННИК КАТА

– Брудний інопланетник, як посмів ти осквернити своєю присутністю священну землю Едо!

– М-м, е-е, – меч, довгий, трохи вигнутий меч, більше схожий на шаблю, гострою кромкою торкався моєї шиї. – Кат Руслан найнижче вибачається у сяйвого пана Рохана, за м-м, е-е, зухвалість.

Пан Рохан стояв передо, або наді мною. Крила носа, широкого плескатого носа пана Рохана горіли яскраво-червоним, що вказувало на готовність пана Рохана пустити кров. Малося на увазі – мою.

– Згідно з угодою, між нашими народами, укладеною після Великої Війни, ні земляни, ні будь-хто з інших рас не може ступати на планету Едо без нашого на те дозволу! Однак ти наважився порушити угоду, якій майже сотня років! Ти маєш причину, брудний інопланетник!

– Ну, е-е-е, так, тобто маю.

– Назви її, і якщо ми визнаємо її достатньою, можливо дамо можливість зберегти обличчя і прийняти смерть, як воїну!

Прийняти смерть вони дадуть! Ці едорці просто душки.

– Ну, е-е, помилуватися красою… вашої чудової планети.

Пів хвилини Рохан обмірковував наведений аргумент. Рівно стільки, щоб сформулювати відповідь. Гідну брудного землянина, яким я був в очах едорців.

– Причина визнана недостойною та недостатньою. Завтра, як зійде друге сонце Менара, ти будеш страчений, інопланетнику, твоя голова буде відіслана назад як нагадування всім, хто збирається порушити угоду, тіло буде спалено, а порох розвіяний за вітром, бо клятвопорушник недостойний навіть могили!

Рохан розвернувся і пішов, не дивлячись на мене. Меч з шиї прибрали, замість нього, двоє високих едорців схопили мене під пахви і потягли за паном.

За родом своєї діяльності мені часто доводиться бувати у в'язницях. Але як ув'язнений… та ще чекаючи швидкої страти… Яка іронія – кат у ролі жертви… хвилину, чи менше я смакував цю думку. Думка була не моя. Цей продукт для роздумів перекочував у голову з книги, однієї з багатьох, що ковтаються нескінченними подорожами.

Так ось – іронії, скільки не намагався, я не знайшов. Помирати мало кому до снаги, навіть катові, який теж жива істота і за родом діяльності, хоч і близький до смерті, але ніяк не споріднений. І, звичайно, не звичний. Особливо якщо ця смерть – твоя.

Втім – чого це я, вмирати я не збирався, принаймні – яка іронія – не сьогодні.

Камера була невелика і не призначалася для тривалого перебування.

Що не дивно. На так званих «феодальних» планетах, до яких мала безперечну честь належати і Едо, з тими, хто переступив закон, не панькалися.

Рудники, порка та страта. Три види покарань варіювалися від місцевості, не змінюючи суті.

Так, на планеті Чеджудо підводні перлові плантації з успіхом заміняли рудники, а вакантне місце батога для шмагання зайняв електричний вугор, яким слід було торкнутися караного потрібну кількість разів. Вугор після цього вмирав. Бідолаха. Карний часто теж, але чомусь смерть вугра найбільше хвилювала і обурювала громадськість. Збиралися навіть підписи, кошти, ще й прибували цілі делегації з інших планет. Партія зелених, екологи, біологи, зоологи, пропонували адекватні заміни: електрошокер, лазерна палиця, нейроспалювання… Не знаю, як вугор, а покарані оцінили їхні шляхетні пориви повною мірою.

Я помітив, що двері камери відчинялися не назовні, а всередину. Безперечно, щоб ув'язнений міг сховатися за ними і отримати певну перевагу. Ще не викликало сумнівів, що мене запровадили саме у цю камеру навмисно. Наймачі, як могли, полегшували виконання роботи.

Дякувати і на тому.

Підійшовши до дверей, я забарабанив у них, що було сил. Навіть закричав.

Як і очікувалося, з того боку почулися кроки, за кроками скрип засуву, і зі схожим скрипом двері пішли на мене.

Як і передбачалося, я сховався за ними.

Як і очікувалося, зайшов охоронець.

Впевненим рухом я вдарив його в основу шиї, у нервовий вузол. Едорці мали місце, не більше нігтя мізинця, потрапивши в яке, можна було відносно безпечно (для об'єкта нападу) і безболісно (для нього ж) знерухоміти… об'єкт. Я професіонал і готувався до місії.

Охоронець сповз на підлогу.

Взявши меч і ключі, я мить роздумував, чи не начепити на себе ще й одяг едорця. Зрештою, ідея була відкинута. По-перше – роздягтися самому, потім одягтись – на це потрібен час, якого в мене не було. А по-друге… навіть у кілті та кірасі, особливо в кілті та кірасі, я навряд чи зійду за півтораметрового ящероподібного едорця.

До меча я придивився уважніше, бо він був того вартий. Не дуже довгий – до міри росту власника, з відмінної сталі, з коштовною, обсипаною дорогоцінним камінням гардою і несподівано зручною шкіряною рукояттю. До того ж, по лезу кривавою змійкою вилися химерні едорські письмена. Стара річ, хоч я й не дуже знався на місцевій зброї, але стара й, напевно, дорога.

Виглянувши з камери, я, як і очікувалося, побачив порожній коридор. Мої наймачі доклали зусиль і тут.

Наприкінці коридору були грати, цього разу замкнені на замок. Ключів у охоронця було всього два, так що підібрати потрібний не склало труднощів.

Наступною, за логікою речей, повинні були бути двері з в'язниці, та й ключ, відповідно, від них.

За тією ж логікою, я не мав зустріти нікого на своєму шляху. Проте все одно слід бути напоготові.

– Шпигун!

– Лазутчик!

– Вбити на місці!

– Не вступати у розмови!

Повз нішу, де я сховався, брязкаючи амуніцією, пробігло з десяток стражників, чи як вони тут називалися. Я ж собі міркував – чи можна в розмови вступати, чи їх слід таки заводити?

Як і очікувалося, мою втечу досить швидко виявили, як і очікувалося – оголосили загальну тривогу, озброєні едорці невеликими групами снували коридорами, старанно заважаючи моєму пересуванню.

Я обережно виглянув із ніші – нікого. Далі слід було пропустити два повороти праворуч, у наступний зайти, і відразу ж ліворуч, потім, якщо мені не зраджувала пам'ять, а вона не зраджувала, йшов звивистий прохід, наприкінці якого підіймалися гвинтові сходи. Ними слід було піднятися на півтора маршу, пірнути в малопримітну нішу, що більше нагадувала щілину, тільки щоб опинитися на інших сходах, ними слід було спускатися. І все це тільки для того, щоб наприкінці блукань вийти в коридор паралельний цьому.