Довго ще?

– Довго ще?

– Та ні, он на ту гірку піднімемося, а з неї, дивишся, і будинок , як на долоні.

Зітхнувши, капітан Андрій Зайкін сильніше натиснув на педалі. Гірка! Ще одна гірка! Піт, що рясно виділявся по всьому тілу, розплився темними плямами під пахвами і, як підозрював Зайкін, на спині. У всякому разі, сорочка липнула.

Дідько забери цю планету! А з нею і усі планети, подібні до цієї, що збожеволіли на екології.

Зореліт «Бен Річ», той самий, за яким, слідуючи чуттю слідака, погнався Зайкін, висадив єдиного пасажира на Штіті, і вирушив далі своїми космічними справами. Космопортів на планеті налічувалось всього три, і вони були далекі від завантаженості. Зайкін із першої спроби вгадав потрібний. Головним чином тому, що сам приземлився на ньому. Втім, для любителів бачити в усьому провидіння, те, що сталося, здалося б добрим знаком.

Відеозаписи служба космопорта не вела, але – другий успіх – пам'ятала пасажира, який прибув на планету три тижні тому. І мала завантаженість зіграла у цьому зовсім на останню роль. Тим більше що новоприбулого зустрічали на електромобілі – для Штіта не нечувана, але все ж таки розкіш. Судячи з опису, пасажир був схожий на Антона Ю-піна, дуже схожий.

Більше того – чергова удача – вони знали, звідки приїхав цей електромобіль. Містечко Яремче – за п'ять миль від космопорту.

Тут варто було б взяти флайєр, полетіти до Яремче, по дорозі зв'язавшись із місцевою поліцією.

Дідько забери Штіт! Дідько забери усі планети, подібні до Штіта!

Флайєра в них не було. Тобто були лише кілька, у столиці, у розпорядженні медичної служби, але Зайкіну їх, природно, не дали.

Був відсутній і прокат автомобілів, або щось таке. Але було радіо, про що не без гордощів повідомили Зайкіну. І був службовий велосипед, який люб'язно запропонували капітанові.

На його категоричну відмову скористатися їхньою люб'язністю, висловленою у дещо неформальній формі, було запропоновано зв'язатися з Яремче по радіо, щоб ті організували транспортування надмірно нервового капітана. Капітан погодився, зв'язок був встановлений і, вислухавши всі обставини справи, з Яремче повідомили, що надішлють службову бричку.

Бричку? Зайкін уявлення не мав, що таке бричка, але сподівався, дуже сподівався, педалі в ній крутити не доведеться.

Як виявилося – сподівався не дарма.

Бричка виявилася чотириколісним візком, запряженим якоюсь місцевою твариною, що віддалено нагадувала коня... або верблюда... знань капітана в зоології не вистачало, щоб визначитися.

Стискаючи кінці мотузки, середину якої меланхолійно жував верблюдокінь, бричкою керував хлопчик років тринадцяти.

– Папка звелів забрати якогось нервового інопланетника! – крикнув хлопець, щойно наблизившись до будівлі космопорту.

Зайкін, проклинаючи все на світі і свою роботу зокрема, поліз у бричку.

Дорогу в місто він пам'ятав погано, в бричці так трясло, що всі сили та думки йшли на те, щоб не вивалитися.

У Яремчі Зайкіна зустрів особисто шериф.

На запитання капітана він відповідав не те щоб неохоче, але трохи з лінню, довго обмірковуючи відповідь.

Так, інопланетник приїжджав. Так, менше місяця тому. Так, схожий.

До кого? Так до цих же, до Рокфеллерів, тобто.

Дізнатися, хто такі Рокфеллери, вдалося, поставивши з десяток питань. Місцеві багатії. Ні, не звідси. Оселилися рік тому. Звідки – не знаємо. Чому – не знаємо. Навіть справжнього прізвища не знаємо. Рокфеллерами представилися, і всі кличуть. Електромобіль – їх. Ох та й шикарна штука!

Поїхати прямо зараз? А чого ж, можна, он і службові велосипеди напоготові. Ні, на бричці не можна – у місті тільки велосипеди, такий закон і ви, як працівник служби, яка стежить за дотриманням закону, маєте розуміти.

– А я теж сискарем мріяв стати, – шериф, на відміну від капітана, зовсім не захекався, продовжуючи рівно крутити педалі і примудряючись навіть розмовляти. – Навіть документи подавав, в управління, тобто.

– Чому ж не стали?

– А-а, одружився, потім діти... Ні, я нічого. Янка у мене жінка справна. У будинку все блищить, готує добре.

– Розкажіть про Рокфеллерів.

– А що розповідати? Я вже розповів, мабуть, все. Дивні вони якісь. На вигляд, начебто люди як люди – і здоровкаються, і посміхаються, якщо пожартуєш, а все одно дивні. Сидять у своєму особняку, ні самі в гості до когось, ні інших до себе…

– Будинок їхній?

– А я як знаю! Порожній він стояв, а потім ці з'явилися. Може, купили, може у спадок. Якщо живуть люди, мають на те право, тобто.

– То що ж, так ні з ким у місті й не зійшлися?

– Та кажу ж – дивні. І хлопчик їх теж дивний, у батьків пішов, тобто. Де посадять – там сидить. Ні з іншими дітьми грати, ні ще чогось… хоча, цукерку даєш – бере.

Зайкін вже знав, що сімейство, так званих, Рокфеллерів складалося з чоловіка, дружини та дитини приблизно десяти років. Усі – дивні.

– А слуги? Особняк не маленький, хтось із місцевих на них працював?

– І слуги, і решта – все своє. Ті, я вам скажу, теж із дивностями. На господарів схожі. Начебто люди як люди, і пожартувати можуть, а не наші.

Кому ж із них знадобився пластичний хірург? Присутність дитини і чогось, що нагадує сім'ю, трохи псувало спочатку струнку картину.

Може, компрачикоси? Але вони не пов'язуються з однією дитиною, маючи цілі ферми. Та й хірург їм без потреби. Зараз це вже не ті бандити, що промишляли крадіжкою та скуповуванням дітей на давній Землі. Компрачикоси сучасності – це вчені-генетики, з дипломами найкращих університетів, світлі голови… з темними думками.

Найімовірніше, вони ховали когось усередині, у будинку, когось, кому були потрібні послуги спеціаліста зі зміни зовнішності.

Наявність грошей, мінімум спілкування, своє оточення – все це скидалося, дуже скидалося на мафіозну сім'ю, що ховається від переслідувачів.