ЩОДЕННИК КАТА

На Венері була ніч.

Точніше, у півкулі, де знаходився космопорт.

Величезна куля Адоніса висіла в зоряному небі, тож було незрозуміло, хто чий супутник.

Певна частина забезпечених громадян воліла селитися та жити тут – на супутнику столиці. Так би мовити – подалі від штовханини великого міста, у разі Адоніса – планети, але все одно в межах сорокахвилинної досяжності від будь-якої точки планетного мегаполісу.

Архів.

Не сказати, що свята святих Каер Морхена, але, без сумніву, одне з найбільш відвідуваних місць планети катів.

Після завершення будь-якої справи та звіту перед Радою належить з'явитися сюди. Усі випадки, всі справи, страти документуються та зберігаються у ньому.

Навіщо?

Для чого?

Невже піднімають і читають хто, коли і за що стратив когось багато років тому на богом та людьми забутої планеті?

Так я думав, створюючи звіти та здаючи власні справи.

Сьогодні я прийшов до архіву не для цього.

Телепатам важко приховати свої думки серед інших телепатів. Вільно чи мимоволі, твій побратим все одно відчує настрій, вловить уривок образу… один… другий. Ми не ліземо в чужі голови без попиту, особливого голови інших телепатів, проте здатність робити висновки, інтуїцію ще ніхто не скасовував. А інтуїтивні висновки, підкріплені емоціями співрозмовника та думками, хай і фрагментарними, рідко коли бувають помилковими. Принаймні набагато рідше, ніж у звичайних людей.

Саме тому я прийшов до архіву майже вночі. Мені не хотілося зустріти інших катів, телепатів. Не хотілося, щоб хтось із них, хай і фрагментарно, прочитав мої думки. Бо те, що я збирався тут знайти…

Силу тяжіння на Венері збільшили штучно, як і створили якусь подобу доби.

Громадського транспорту на супутнику не було. Багатії роз'їжджали на своєму, на ньому ж і зустрічали гостей.

Для обслуговуючого персоналу була своя служба… персональна.

Мені потрібна була вілла «Сонячна», на щастя, вона розташувалася недалеко від космопорту.

– Тебе щось турбує?

Я здригнувся. До ката, телепата майже неможливо підкрастися непомітно. Проте йому це вдалося. Хоча, він не крався, просто я, зайнятий своєю справою, на якийсь час відключився від навколишнього світу.

– Н-ні, – брехня з вуст телепата, іншому телепату звучить ще більш... брехливо.

Він підійшов, сів на драбину, що тихо рипнула під його вагою.

Войт – архіваріус. Скільки років Войту, ніхто не знав. Він ніколи не був катом. Він усе життя просидів в архіві. Може тому виявився найстарішим мешканцем Каер Морхена.

– Рано чи пізно усі приходять сюди. Кожен із вас.

Войт навіть не глянув на теку, яку я стискав у спітнілих долонях. А якби й глянув, всередині все одно не було того, що я сподівався знайти.

– Я пам'ятаю, як сюди приходив Арнав – теперішній глава Ради, як приходив Самір – його попередник. І всі за одним, – Войт зітхнув. – Рано чи пізно кожен з телепатів приходить сюди. Поверни теку на місце, синку. У ній немає того, що ти шукаєш, є в іншій, але навіщо, я й так все пам'ятаю, я розповім тобі.

Вдовж дороги, підсвічені прожекторами або сяючі власним світлом, височіли вілли – будинки багатіїв. Житло на Венері для більшості мешканців було основним, і хоча місто було на іншій планеті, назва «вілла» закріпилася за будівлями та садибами Венери. Як і звичай давати кожній власне ім'я. Жодних номерів.

– Вас привезли, всіх разом. Тебе, Мехту, Віктора, Мао та ще десяток таких самих, як ви. Усі приблизно одного віку. Найстаршому – не більше п'яти. Завжди привозять партіями, – Войт продовжував сидіти на драбині і розповідав, не дивлячись на мене. – Передбачаючи твоє питання, я не знаю, звідки, я не знаю навіть назви та номеру корабля. І ніхто не знає. І в жодному з документів, що зберігаються тут, ти не знайдеш це. Нам навмисне не кажуть. Сподіваюся, розумієш чому. Тебе так привезли сюди, Арнава так привезли сюди, мене так привезли.

– А дату, число ви пам'ятаєте! – ми спілкувалися вголос, і я майже вигукнув своє запитання.

– Число ... можна пошукати, а навіщо?

Це було на Роубі. Крадіжка інформації – один із найстрашніших злочинів сучасного світу. На думку закону – страшніший за вбивство. У всякому разі, закону Роуба, бо за вбивство там належить тюремне ув'язнення, а за інформацію – смерть.

Його звали Нео – хакера, який нібито вкрав якісь таємниці у великої роубанської корпорації. Нібито, бо кат, який приїхав на планету тільки для того, щоб покарати винного, несподівано виправдав його. Попри інші гріхи, злочин у якому його звинувачували і за який мали намір позбавити життя, Нео не робив.

Катом був я.

Нео випустили, розслідування відновили. Що трапилося далі, я не знаю. Можливо, винного було знайдено і «правосуддя» здійснилося.

Щоб там не було, приблизно через місяць, після роубанської справи, коли я й думати про неї забув, Нео зв'язався зі мною. Де взяв номер, я не питав, пам'ятаючи про спеціалізацію колишнього «клієнта». Сказав, що тепер ми квіти, а потім повідомив назву і номер зорельота рейсу Сомезар – Каер Морхен, а також дату вильоту з Сомезара та число прибуття на планету катів. Потім Нео відключився – міжпланетний зв'язок страшенно дорога штука. Після цього прийшов текстовий файл – це був список команди того самого зорельота, який відвідав Каер Морхен двадцять років тому. Ім'я, посада, домашня адреса.

Спочатку я не зрозумів, для чого мені все це. А потім, коли зіставив свій вік та дату прильоту корабля.

Тека лежала на столі. Старий пластиковий стіл з потертим верхом. Тьмяна лампочка самотньо висвітлювала острівець життя в загальній темряві нічного архіву. Архіву катів. Ворушачи губами, Войт перегортав сторінки.

– Вісім, так восьмий… тепер дев'ять… де це… а, ось! – палець архіваріуса вказував на один із рядків. Ось тут – чотирнадцять хлопчиків, телепати, імена та вік. Як і казав, більше нічого, жодної інформації.