Історія Елізіуму

Історія Елізіуму – чудовий приклад людського генія в області, ні, не приборкання, а, якщо так можна висловитися, співпраці з силами природи.

Слані бурих водоростей, насичені бульбашками повітря, мали чудові плавучі властивості. І мешканці Елізіуму почали робити з них острови. Саме острови – плаваючі ділянки суші. Від величезних, площею кілька тисяч кілометрів, до мініатюрних, на яких ледве вміщалися будиночок та пристань.

Нема чого й казати, курорти, що з'явилися на островах, відповідали будь-яким смакам – від коректно іменованих бюджетним, до найвибагливіших. Від єднання з природою на одних, до повного байдикування на інших, коли, буквально, за рухом пальця виконується будь-яка примха.

Але це не все. Елізіум не став би Елізіумом, якби острови не рухалися. Потужні двигуни направляли їх туди, куди бажали клієнти. Таким чином, на одних островах завжди стоїть сонячний день, інші радують око відпочиваючих зірковою ніччю, треті – для романтиків – вічними заходами сонця. Ну і, звичайно, погода – від тихого, спокійного океану до передштормових хвиль.

«Я пишу ці рядки не в надії бути зрозумілим чи задля пробачення, і звичайно ж не в гідній пошани спробі залишити слід в історії. Сподіваюся, що це не так. Я казав це собі, обмірковуючи ці записи. Я говорю це собі, виводячи їх. Але людина може брехати навіть собі. Особливо собі. За моїми спостереженнями, найвинахідливіша у брехні вона, виправдовуючи власні вчинки, саме перед собою. Нема чого й казати, що виправдання більшою мірою потребують непристойні справи. І перші два рядки схожі саме на виправдання, і саме у виправдання слід придумати причину створення цих записів. Для себе – насамперед, для можливого читача – в якусь, може, передостанню чергу.

Отже, я пишу ці рядки не в надії бути зрозумілим чи задля пробачення… навіщо ж я їх пишу? Не знаю, чи розумію сам, і чи зрозуміє мене можливий читач, просто… якоїсь миті виникла… дозріла… заволала… необхідність, саме необхідність викласти… виплеснути… зафіксувати… на папері. Зафіксувати що? Та все!

Ні, мабуть, таки справжня причина – бажання залишити слід… хоч щось після себе. Примарна надія на те, що колись, років через сто, якийсь студент-практикант відкопає в запасниках бібліотеки мої листки, і з них на нього вийде життя... моє життя, хай не все, хай частина, не скажу, що головна, бо головною здається та, що живеш зараз; і на мить, коротку мить людина, Руслан, кат, телепат… оживе, і студент-практикант піде з ним, рука об руку, звивистими та прямими, горбистими та рівними, брудними та… ще бруднішими дорогами людської долі. Долі ката.

Отже, я – кат. Це ім'я, прізвисько, професія та прокляття. У деяких устах – це лайка…»

Руслан Колісниченко відклав листок. Як дивно – кат, який написав це – його тезка, і хоча ім'я не виняткове і аж ніяк не рідкісне, немов читаєш сам про себе. Про життя, яке міг би прожити… чи прожив…

Може, колись він залишить подібні записи про своє життя. Якщо залишить, то почне їх приблизно так:

«Ранок видався на диво спекотний. Якщо й бувають ранки, що обіцяють нестерпно пекельний день, цей був саме з таких.

Тінь від евкаліпта вкривала невелику дерев'яну лавку. Через якусь годину тінь переповзе далі, і лавка підставить фарбовані бруски під палаючи промені сонця.

Море, що зазвичай народжує і дає прохолоду, в цей день, мов навмисне, дихало вогненним жаром.

Шовкова квітчаста сорочка швидко намокла і прилипла до тіла, додавши кілька плям до строкатого малюнка.

Очікуючи жаркого дня, Руслан щедро намазав пахви антиперспірантом, тож зараз – всупереч фізіології – ця частина сорочки залишалася сухою.

Марта спізнювалася.

Вона завжди запізнювалася, але не пунктуальність дівчини, як не дивно, жодною мірою не дратувала Руслана. Якщо потрібно, він був готовий чекати її вічно, як би не пишномовно звучала ця фраза.

Жаль було лише гладіолусів, довгих червоних квіток на зеленій гілці, що тихо зморщували тонкі пелюстки на ранковому сонці.

Руслан поклав їх на лаву – у відносну прохолоду, але навіть це допомогло слабо. Сам він сидіти не міг – нетерплячість спонукала до дій, втім, всі дії обмежувалися двома кроками та тінню дерева.

Він помітив її здалеку, Марта йшла до нього квапливими кроками, майже бігла. Тонкий льон сукні обліпив фігуру дівчини, що робило її ще прекраснішою. Для Руслана вона була досконалою. Його дивувало, як інші не помічають, наскільки Марта вродлива. Красиве обличчя, довге руде волосся і очі… завжди іскряться, сміються, суперничаючи у веселощі з пустотливою усмішкою.

– Привіт, я спізнилася, – Марта трохи запихалася. – Уф, та й спека сьогодні. – Маленький, з легкою горбинкою носик покривали бісеринки поту.

– Привіт, – Руслану хотілося обійняти її, підхопити на руки, закрутити, але невчасно згадалася спітніла сорочка, тому він лише поцілував. Ткнувся сухими губами у вологу щоку.

– Ой, це мені! – Марта побачила квіти. – Не чекаючи ствердної відповіді, вона підхопила букет, притиснула до обличчя. – Люблю гладіолуси. Коли Оля – моя сестра – виходила заміж, їм на весілля чомусь усі дарували гладіолуси, не змовляючись. Я тоді була маленька і думала, що гладіолус – весільна квітка. І ще мріяла вийти заміж і щоб мені теж надарили гладіолусів, – Марта лукаво подивилася поверх квітів на Руслана.

Той зніяковів. Весілля, з Мартою. Чи можливе таке?

Ні – він хотів, волів цього всім серцем, але вона така… така… а він – звичайний хлопець.

– Давай посидимо в тіні, – Марта вмостилася на лавку.

Вони знали один одного вже рік, відколи Марта перейшла до їхнього класу. Руслану вона одразу сподобалася, проте лише на вечірці, після складання підсумкових іспитів, охмелівши від випитого та загального піднесеного настрою, Колісниченко наважився підійти до дівчини. Проти очікування вона відразу й легко погодилася. Спершу потанцювати, потім на те, щоб він провів її додому, потім зустрітися знову.