Чи має право суспільство позбавляти життя

Чи має право суспільство позбавляти життя одного зі своїх членів? Навіть, якщо цей індивід вчинив дійство, несумісне з подальшим перебуванням у суспільстві? Вигнати, ізолювати, абстрагувати, але вбити… Позбавляючи життя вбивцю, чи не стає соціум подібним до цього вбивці. Так, у багатьох культурах, на більшості планет, кожен випадок ретельно розглядається, зважуються та розбираються мотиви, обставини та спонукання. Але факт залишається фактом, а вбивство, в ім'я чого і після будь-яких розглядів, вбивством, і питання відкритим. Чи має право суспільство, що ганьбить злочини, саме виступати в ролі злочинця.

Руслан Колісниченко відірвався від записів. Перечитав написане. Очі, начебто живучі власним життям, ковзнули вздовж дерева столу, перемістившись з одних чорних рядків на інші. Листи, пожовклі від часу, прикрашені красивим каліграфічним почерком з незвичним лівим нахилом.

Акуратна стопка їх акуратно височіла з краю.

Він пам'ятав той день, коли знайшов, отримав ці жовті листки, до найдрібніших подробиць та відтінків почуттів.

Або… здавалося, що пам'ятав…

Бібліотечний пил. За дні, тижні, проведені у безлічі бібліотек, Руслан навчився впізнавати, визначати його. На запах, на відчуття, як парфуми коханої дівчини, ледь уловивши легкий шлейф.

На відміну від парфумів, створених, щоб подобатися, пил Руслан ненавидів. Бібліотечний особливо. Головним чином тому, що з другого побачення з ним, починав свербіти ніс, потім сльозилися очі, породжуючи соплі, все разом закінчувалося щедрими і голосними чханнями.

Після відвідування лікаря, Руслан дізнався, що у нього алергія, і там почув цей термін: «бібліотечний пил».

Що дивно – бібліотек багато, всі різні, за обов'язком «служби» Руслан побував і в напівпідвальних приміщеннях сільських громад, і в прикрашених ліпкою палацах мегаполісів, а пилюка скрізь одна. І на неї у Руслана алергія. Тим дивніше, що багато бібліотек, особливо сучасних, обладнано ультрамодними системами очищення повітря та вентиляції.

То була районна бібліотека невеликого провінційного містечка. Бог знає, як Руслана занесло сюди. Але Бог знає точно, бо нічим іншим, крім його втручання, пояснити знахідку неможливо.

Бібліотека розташовувалась на другому поверсі монументальної будівлі. Крім напівколон і стилізованого зображення шестерень, що зчепилися, фасад будівлі прикрашав претензійний напис: «Будинок Культури». Напрошувався висновок – решта будинків у місті – некультурні.

Наприкінці широкого, скудо освітленого коридору, оббиті шкірозамінником двері. Дідок, що знав, як і ця будівля, як і все містечко – найкращі часи, звів на відвідувача байдужі очі. До цього очі дивилися, попри оточення, не в книгу, навіть не в газету, а на екран монітора. М'язистий супергерой у червоному костюмі, з синіми трусами поверх трико, завмер, не долетівши до падаючого літака. Малося на увазі – герою невтямки, що нижню білизну одягають під одяг, але при цьому він в змозі врятувати літак.

Дивні діла твої, господи.

Дідок дивився на Руслана, і було незрозуміло, чи він незадоволений, що його відірвали від перегляду захоплюючого дійства, чи щасливий відволіктися від нісенітниці на екрані.

Вічний пил відразу поліз у ніс, виплеснувшись численними чхами.

Прийнявши ліки, Руслан навіть не став діставати картку доступу – які тут таємниці, а просто пояснив бібліотекареві суть своєї цікавості.

У до цього байдужих очах спалахнув певний інтерес – не надто часто до бідолахи зверталися по допомогу. Судячи з віку, він був ще з тих бібліотекарів, які протягом тривалого часу спеціально навчалися нелегкому ремеслу складання каталогів та сортування інформації. Чи не вперше за професійну діяльність отримані знання комусь знадобилися.

Супергерой у трусах поступився місцем гіллястому дереву каталогів і підкаталогів.

– Чекайте, – старий підвівся зі свого місця, і нетрі шаф і полиць поглинули його.

Очікування затяглося на півгодини. Менш терплячий давно б плюнув, розвернувся і пішов. Менш чесний, прихопив би кілька фоліантів зі стелажу поруч. Не тому, що вони мали якусь цінність, чи за потребою, а так – на зло.

Руслан не відчував сил зробити перше і гніву на друге. Він просто сидів і чекав, розумно припускаючи, що старий колись таки повернеться.

І той повернувся.

Худа тека лягла на стіл, виригнувши невелику хмарку пилу.

– Ось.

Старий повернувся до супергероя в трусах, а Руслан почав воювати з гумками, що стягували пластик. Одна з них, чи то від радості, чи то від нетерпіння, урвалась у нього в руці.

У папці опинився стос жовтих аркушів.

Вивчаючи перший, потім другий, третій, четвертий Руслан не вірив своїм очам. Перед ним був щоденник. Ката! На ім'я – Руслан.